ІЛЛЬ: Сядьте.
Тиша.
УЧИТЕЛЬ (протверезілий): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.
Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.
ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.
РЕПОРТЕР II: Пан Ілль?
ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?
РЕПОРТЕР I: Ми щасливі, що все таки побачили вас. Нам треба кілька знімків. Можна?
Озирається довкола.
РЕПОРТЕР I: Харчі, домашнє начиння, залізний товар — це вже маю. Відфотографуємо, як ви продаєте сокиру.
ІЛЛЬ (нерішуче): Сокиру?
РЕПОРТЕР I: Різникові. Тільки природне справляє враження. Подайте сюди ту смертоносну річ. Ваш клієнт бере сокиру, зважує її в руці, робить задумливу міну, а ви перехиляєтесь через прилавок і переконуєте його. Прошу.
Розставляє їх.
РЕПОРТЕР I: Природніше, панове, вільніше.
РЕПОРТЕРИ фотографують.
РЕПОРТЕР I: Гарно, дуже гарно.
РЕПОРТЕР II: Прошу, обійміть дружину за рамена. Син ліворуч, донька праворуч. А тепер, прошу, променійте, радісно променійте, променійте, вдоволено, щиро, втішено променійте.
РЕПОРТЕР I: Ви чудово променієте!
Ліворуч, через сцену в глибину пробігає кілька ФОТОГРАФІВ. Один гукає до крамниці:
ФОТОГРАФ: Цаханасян знайшла собі нового! Вони саме гуляють у Конрадсвайлерському лісі!
РЕПОРТЕР II: Нового!
РЕПОРТЕР I: Буде обкладинка для ”Лайфа”.
Обидва РЕПОРТЕРИ вибігають з крамниці. Мовчання. ПЕРШИЙ усе ще тримає сокиру в руці.
ПЕРШИЙ (полегшено). Пощастило.
МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати цю справу по-доброму, то преса не повинна ні про що довідатись. Розчовпав?
Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється перед ІЛЛЕМ.
ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.
Виходить.
ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого журналу, Іллю.
ІЛЛЬ: Власне!
ПЕРШИЙ: Прославимось.
ІЛЛЬ: До певної міри.
ПЕРШИЙ: Одну ”Партагас”.
ІЛЛЬ: Прошу.
ПЕРШИЙ: Запишіть.
ІЛЛЬ: Звичайно.
ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою. Хоче йти.
ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.
Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок штайнгеґеру, дві чи три.
ІЛЛЬ: Нічого.
Родина виходить праворуч.
УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв’яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.
ІЛЛЬ: Я вже не борюся.
УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з’їхали.
ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.
УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші душі?
ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.
УЧИТЕЛЬ: Винен?
ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного ґандляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.
Він бере роздерту картину й оглядає її.
ІЛЛЬ: Мій портрет.
УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком.
ІЛЛЬ: Кюн другого намалює.
ІЛЛЬ кладе картину на привалок. УЧИТЕЛЬ насилу встає, заточується.
УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас уб’ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п’яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера.