Перезираються. Жульєн знову відвертається.
Доктор С. Лоро, краще ходімо до вашої кімнати.
Лора. О ні! Тільки не це!
Доктор С. Мушу сказати вам щось дуже конфіденційне.
Лора. Моє здоров’я давно вже не є чимось конфіденційним. З дитинства я звикла, що про це говорять, збирають консиліуми навколо мого ліжка чи крісла, друкують про мій стан статті — цим опікуються всі. Напевно, саме тому здоров’ям я цікавлюсь найменше і згадую про нього нечасто.
Доктор С. (наполягає). Лоро, ходімо до вашої кімнати.
Лора (лагідно, але твердо). Ні. Що такого нового ви мені скажете? Що моє серце майже не б’ється? Що воно ось-ось зупиниться, якщо не знайдеться орган для пересадки? Я все це знаю. Знаю, що залежу від волі випадку, що хтось конче має негайно померти, аби я поцупила в нього серце… Авжеж, я все це знаю.
Доктор С. (з усмішкою). А ви не змінилися.
Лора. Чому я маю бути серйозною, коли говорять про стан мого здоров’я? Це було би просто нестерпно! Хай буде як буде!
Доктор С. До зустрічі, моя люба Лоро.
Президент (підводиться). Докторе, чи не могли б ви…
Доктор С. Ні.
Виходить разом із помічниками.
Маг. Рівність, друже мій, рівність.
Президент. Мене ще ніколи так не принижували!
Лора (обертається до Жульєна). Що вам подобається в житті?
Жульєн (заскочений зненацька). Та… не знаю… А вам?
Лора. Така відповідь розчаровує.
Жульєн (знову зачиняється у собі). Що ж, я всіх розчаровую…
Він відходить у дальній куток. Лора обертається до Мага і Президента.
Лора. А чим ви займалися до моєї появи?
Маг. Як завжди… переповідали брудні плітки одне про одного, кусалися, тренуючи зуби…
Лора. О, цікаво! Продовжимо?
Маг. Ми ще недостатньо добре вас знаємо, аби пліткувати про вас.
Лора. Знаєте, є в мене одна ідея…
Маг. Кажіть!
Лора. Певно, це вас збентежить…
Маг. Кажіть уже!
Лора. Ну, гаразд. Мені кортить, аби хтось із вас до мене позалицявся.
Президент. Яка дурня!
Лора. Що, не хочете? Це ж задля сміху… Бачте, через стан мого здоров’я хлопці зі мною завжди були нерішучі… А тут… все не по-справжньому… і ненадовго… хіба важко вдати?
Жульєн. Удати що?
Лора. Я, скажімо, вдаю, що нормальна, — дивіться, я можу рухатись, крутитися, танцювати! А ви (Магові), ви (Президентові) чи ви (Жульєнові) могли б удати, ніби зі мною фліртуєте. О, благаю, скажіть, що згодні!
Президент. Ні!
Лора. Ну ж бо! Буде так смішно!
Маг. Гаразд. Умовили. Я до вас трішечки позалицяюсь.
Лора. Трішечки?
Маг. Так, зовсім мало.
Лора сідає, задоволена.
Маг підходить до Жульєна і швиденько впівголоса каже йому.
Маг. Краще зробіть це ви. Я переконаний, що ваше «трішечки» сподобалося б їй значно більше, аніж моє.
Жульєн. На мене не розраховуйте.
Маг. На вас розраховує вона!
Жульєн. А я не хочу!
Маг. Але чому?! Не вмієте?
Жульєн. Усі ці слова я знаю напам’ять, я тисячі разів вивергав їх із себе — і мене вже нудить від цього передчуття.
Маг. Зробіть їй приємне, будь ласка.
Жульєн. Але навіщо?
Маг. Отже, коли залицяєтесь до когось, аби втішити себе, слова знаходяться; а коли треба подарувати втіху комусь — вас ніби вітром здуває!
Жульєн німує, знову внутрішньо відгородившись від усіх.
Маг підходить до Лори й сідає поруч із нею.
Маг. Скажіть, дитя моє, з чого мені починати — з зірок, місяця, квітів і тварин? Чи переходити безпосередньо до вас?
Лора. Безпосередньо до мене.
Маг. Гаразд.
Він прокашлюється, міркує, що б таке сказати, — але не знаходить слів. Збентежений іще раз прокашлюється. Маг вочевидь прагне виголосити ліричну промову — але не добирає слів. Тож він раз у раз перекладає ногу на ногу.
Президент глузливо спостерігає за Магом. Жульєн просто знизує плечима.
Маг утретє робить спробу, проте натхнення і цього разу залишає його.