Президент. Мінімум залишу пані Президентовій, синів позбавлю спадку і засную фундацію.
Доктор С. (не слухаючи). Дуже добре.
Президент. Фундацію мого імені — Фундацію Дельбека. Вона матиме на меті збереження пам’яті по мені.
Доктор С. Пане Президенте, не хочете увійти до ліфта?
Президент (підходить до неї і шепоче). Знаєте, якщо хочете — я можу підтримати вашу кандидатуру до клубу «Пантери».
Доктор С. Що, даруйте?
Президент (задоволено). Ні в чому не можуть мені відмовити — навіть ліфти за мною надсилають!
Доктор С. робить знак своїм асистентам допомогти Президентові — а він стоїть собі, взявшись у боки, і підморгує Докторові С.
Президент. То як? Домовились? Я вас пораджу?
Маг. Доктор надає перевагу клубові «Отарі».
Президент (мало не задихається від люті). О! Так я і знав! Так і знав! «Отарі»! Та це ж лігво терористів!
Дверцята ліфта починають поволі зачинятися. Президент раптом ґвалтується.
Президент. Куди ви мене везете?! Не маєте права! Я все про вас розповім! Дозвольте вийти! Допоможіть!
Дверцята зачиняються. Криків Президента не чути.
Усі пильно стежать за стрілками над ліфтом, щоби дізнатися — куди потрапить Президент.
За кілька секунд стрілка вказує на Землю. Дзвоник стихає. Чути, як кабіна ліфта спускається.
Жульєн (обурено). Як?!
Маг. Очам не вірю — він повертається! (Докторові С.) Скажіть мені, що це неправда! Невже він має право на другий шанс?!
Доктор С. Він прийшов до тями. Здоров’я у Президента міцне.
Маг. Оце точно! Без егоїзму міцного здоров’я не буває.
Доктор С. Його ж усього лише велосипед збив.
Маг. Дайте мені адресу того велосипедиста — я куплю йому танк!
Жульєн. То ви дозволили померти Марі, а натомість оживили Президента?!
Доктор С. Я? Зі мною це ніяк не пов’язано. Смерть — це ні покарання, ні винагорода. Кожен із вас бачить у смерті щось особисте. Це смішно. Її нікому не уникнути. Говорячи вашою мовою, я сказав би, що ніколи ще не бачив того, хто заслуговував би на смерть.
Жульєн. Та невже? А вбивць ви тут хіба не приймаєте?
Доктор С. Вони переважно вмирають миттєво. А щодо Президента — його час іще не прийшов.
Маг (зненацька розлютившись). А як щодо моєї донечки? У двадцять років — час прийшов, га?!
Жульєн і Лора з подивом обертаються до Мага.
Доктор С. (підходячи до нього, лагідно). Вам добре відомо, що я про це думаю, — ми вже про це не раз говорили. Десять років, двадцять чи сто — ми однаково втрачаємо життя.
Маг (миттю заспокоюється). Вибачте.
Доктор С. Життя — це подарунок, зроблений усім. Смерть — також для всіх. Президент — такий, як і всі.
Маг. Хотів би я поважати всіх. Однак мені складно поважати тих, хто не поважає нікого.
Доктор С. виходить.
Жульєн. Донечка? То у вас була донька?
Маг (схоплюється). У кого? В мене? Ні-ні-ні!
Жульєн розуміє, що наполягати не варто. Лора чемно всміхається.
Усі троє сідають.
Маг. То як, серденько, коли вони виведуть вас із цього стану?
Лора. Це вже не від них залежить. Вони чекають на серце, яке можна буде мені пересадити.
Жульєн. Ти переживаєш?
Лора. Ні, зовсім ні…
Маг. Ви дуже сильна, треба сказати.
Лора. Оскільки здоров’я в моєму тілі немає, то хай пошукають його деінде.
Жульєн бере її за руку і цілує. Вона палко обіймає його.
Лора (лагідно). Я нічим на це не заслужила. Через те, що багато страждала і мала постійно лежати або сидіти, я мусила приборкати своє бажання. Оскільки гуляти я не можу, то навіть маленька квітка тішить мене не менше, ніж прогулянка трояндовим садом. Промінчик сонця, що пробивається крізь віконниці, обпікає мене, мов на пляжі, — дозволяю йому ковзати мною, гріти шию, сідати на плече, на груди, спекою нагрівати сукню, а коли він зістрибує з мене і примощується на плінтусі, я здригаюсь від холоду. Шум дощу та грози на даху викликає в моїй уяві ціле розбурхане море — я бачу бурю, човен, якого шарпають хвилі, та ранкове зітхання сірого узбережжя, коли все стихає. Годинами я можу розмотувати клубок — навряд чи є коти, які тішаться з цього так, як і я. (Жульєн цілує її знову.) Зрештою, щастя — ось воно, у долоньці! Достатньо завмерти, забути про все, що було з тобою вчора і що буде завтра… І якщо пощастить зменшитися, зіщулитись у теперішньому крісла, примощеного біля вікна, можна доста посмакувати цілим Усесвітом! Найбільше щастя складається із дрібниць. (Дивиться на Жульєна.) Ти навіть не уявляєш, наскільки цієї миті я близька до тебе, наповнена тобою, приклеєна до кожного сантиметру твого тіла, приліплена до твого подиху. Я зливаюся з твоїми м’язами, відчуваю твою міць, всотую все, що є в тобі.