Доктор С. Вам не варто плекати марних сподівань. Рано чи пізно він вийде на зв’язок. А вам уже ніколи не вийти з коми.
Маг. Я розумію…
Вона плескає його по плечу. Маг бере її за руку й усміхається.
Вихором влітає Жульєн — він кидається до Доктора С.
Жульєн. Хвилиночку! Докторе, я маю вас про щось попросити. Проте хочу, аби ви пообіцяли мені сказати «так».
Доктор С. (відпускаючи руку Мага). Тоді я вже кажу «ні».
Жульєн. Приділіть мені лише мить! (Доктор С. зупиняється.) Я хотів би, аби — що б не сталося — ми з Лорою залишилися разом і увійшли до ліфта теж разом. Розумієте? Щоби разом повернулися на землю. Або щоби пішли разом… туди…
Маг. Вам уже не страшно?
Жульєн. Я боюся лише одного: втратити її.
Маг. Ви думаєте, що там, нагорі, справді щось є?
Жульєн. Раніше мені було достатньо одного випадку, щоби пояснити, чому мене нудить від світу — еге ж, звичайної суміші молекул досить, аби зіпсувати цю запашну юшку буття. Проте коли я дивлюся на Лору… Хіба могли випадково поєднані молекули утворити Лору? Невже через зіткнення камінців і диму утворилися врода, усмішка і легка вдача Лори?!
Доктор С. Можливо… Хтозна!..
Жульєн. Ні! Нині в мене є причина для оптимізму — і звати її Лорою.
Доктор С. Це добре, що ви так любите життя. Проте хіба ви не боїтеся смерті?
Жульєн (вибиваючи зубами третяка). М-м-менше!
Доктор С. Бог, який дозволяє вам жити, можливо, дозволить вам і померти.
Жульєн (трохи повагавшись). Навіщо ж тоді існувати — якщо не існуєш вічно?
Доктор С. Добре вже те, що деякі речі існують. Чому ви хочете, щоби вони існували вічно?
Жульєн. Нам не дано достатньо глузду, аби позбутися розуму, — бо інакше це був би зайвий отруйний дар. Матерія, яка оплакує сама себе, — хіба це матерія? А свідомість? Чи це лише плоть, що стікає кров’ю, чи все ж таки вона краща за плоть?
Доктор С. Свідомість — мов гостре лезо. Що вона дозволяє: гірко розчаруватися чи все ж зберігати надію? Яка це свідомість — трагедії чи таємниці?
Жульєн. Пропоную закластися. Вже саме знання про те, що всі ми помремо, є знаком.
Маг. Знаком чого?
Жульєн. Знаком, що єдине, про що ми знаємо, — це те, що ми помремо.
Доктор С. Однак усе вкрито туманом безвісти.
Жульєн. Там, де раніше я бачив туман, нині хочу побачити проблиск світла.
Доктор С. І все це — завдяки Лорі?
Жульєн. Що таке диво? Те, що дозволяє нам вірити. Лора — це моє диво.
Доктор С. (замислено). Логічно…
Жульєн. Дива цілком достатньо. Тепер я можу довіряти і хочу сподіватись на те, чого не розумію. (Майже благає.) Дозвольте нам піти разом!
Доктор С. Хотіла б я мати змогу відповісти вам «так»!..
Жульєн. То так і скажіть!
Доктор С. Але я не маю влади над цим. (Трохи помовчавши.) Не маю влади…
Жульєн (пригнічено). Ех…
Доктор С. Доля Лори залежить від обставин. А обставини я не замовляю.
Жульєн. Звісна річ, звісна річ… (Поволі прямує до коридору В.) Повертаюся до Лори… по-дурному згаяв стільки часу без неї. (Неуважно.) Дякую вам.
Виходить.
Засмучена цією розмовою, Доктор С. сідає до одного із крісел.
Маг. Важка у вас робота.
Доктор С. мовчить.
Маг (зізнанням справи). Піклуватися про інших, завойовувати їхню довіру — а потім раптом зізнаватись їм, що не маєш жодної влади.
Доктор С. Ви ж не хочете відповідей — вам усім подавай тільки ілюзії!
Маг. Еге ж, а ще переконання — пригадуєте Президента? Переконання — це зброя слабких і вічно стривожених. Проте кепські переконання важать більше, ніж сумнів. Хотів би я, аби мені підказували: це отак, а це — ось так.
Доктор С. А потім ви навчилися задовольнятись гіпотезами.
Маг. Так! І це дуже зручно! Граєш собі з припущеннями, мов із мильними бульбашками! Коли не знаєш чогось — вигадуєш!
Доктор С. робить рух, ніби збирається вийти. Маг різко підводиться, виймає з кишені візитівку і простягає Докторові.
Маг. Тут номер мого небожа. Хай подзвонять йому і відімкнуть мене.