Волоцюга. Що ж — чом би й ні? (Робить широкий жест рукою.) Ви знаєте, де мене знайти. (Здивовано.) Дивно — ви не справили на мене аж такого враження.
Айнштайн. І це чудово — адже я також не вражений.
Айнштайн виходить.
Волоцюга залишається, вочевидь чимось занепокоєний.
За мить заходить чоловік із кам’яним виразом на обличчі, у бездоганному вбранні. Він підходить до волоцюги.
О’Ніл. Що він вам сказав?
Волоцюга обертається, бачить чоловіка, дивиться на нього зневажливо і, аби додати хоч трохи ввічливості, кидає:
Волоцюга. Доброго вечора!
О’Ніл (роздратовано). Авжеж, доброго вечора!
Волоцюга. Вам що, ґречність пече вуста?
О’Ніл. То що він вам казав?
Волоцюга мовчки збирається.
Волоцюга (ніби прощаючись). І вам доброго вечора.
Незнайомець блискавично кидається до нього, хапає за комір.
О’Ніл. Перекажіть мені вашу розмову!
Волоцюга. Хіба ми з вами так близько знайомі?
О’Ніл. Він критикував Америку? Казав щось комуністичне?
Волоцюга. Пішов ти…
О’Ніл. У ваших інтересах співпрацювати з нами. Інакше…
Волоцюга. Інакше що?
Незнайомець недобре посміхається і виймає з кишені пальта візитівку.
О’Ніл. Агент О’Ніл, ФБР.
Волоцюга (наляканий самовпевненістю нишпорки, його холодною зверхністю). Трясця! Погрожували б краще Аль Капоне!
О’Ніл. А тепер — до роботи! Хутчіш! Мені потрібний детальний звіт.
Ніч. Березень 1939 року.
Місячне сяйво вкриває темно-синій краєвид сріблястими відблисками.
Айнштайн сидить на березі, поруч стоїть гасова лампа, яка розливає тепле золоте заспокійливе світло. З великої полотняної торби він виймає листи; час від часу помічає щось олівцем у нотатнику.
Волоцюга — з виглядом завсідника — сидить неподалік і читає газету.
Раптом він підскакує.
Волоцюга. Нічого собі! У Німеччині на площі привселюдно спалили ваші книжки?!
Айнштайн. Я зрадів, почувши про це. Гітлер може перетворити на попіл наші сторінки — але не зможе спалити думку, адже думка і є вогонь.
Волоцюга. І вигадаєте ж!
Айнштайн. Такий у мене, певною мірою, фах.
Волоцюга знову занурюється в газету.
Волоцюга. Ох уже ж цей Гітлер… Примусове лікування у божевільнях, страти без вироку, агітація серед молоді, примус вітатися вигуком «Гайль Гітлер!»… Чи не перебільшують наші газетярі?
Айнштайн. Краще б уже перебільшували…
Волоцюга. Щоби продати кілька сторінок, журналісти переводять тонни паперу. Держсекретар Корделл Галл так і сказав: преса викохує квіти, які не ростуть у реальному світі.
Айнштайн. Це влаштувало б його, це влаштувало би вас, це влаштувало б і мене. Жахливі вчинки нас так вражають, що ми воліємо вважати їх за вигадку. Заперечуючи жахіття, ми почуваємося кращими — ніби задешево виторговуємо собі чесноти.
Волоцюга. Гарно підмічено! Коли я мав десять років, один приятель пояснив мені, звідки на світ беруться діти. Пісюн потрапляє до щілини… А потім тим самим пісюном пісяють… Його розповідь видалась мені настільки дивною, що я відмовився вірити в неї, заявивши: «Я добре знаю тата і маму — вони ні за що на таке не погодились би!»
Він гмикає. Айнштайн, занурений у похмурі думки, не сміється.
Волоцюга. Даруйте — певно, я заважаю вам нісенітницями…
Айнштайн. Є тільки одна риса, яка має цілковито являти себе у світі, де все відносно: гумор. Я дуже високої думки про ваше почуття гумору. (Повертається до попередньої теми.) Ні, газети не перебільшують: канцлер Німеччини Гітлер втілює те, про що завжди казав, — веде війну та винищує певні прошарки населення.
Волоцюга. Не хотів би я бути німецьким євреєм…
Айнштайн. Таким, як я… (Пауза.) Або таким, яким я був… Я здобув громадянство Швейцарії.
Волоцюга. Але ж ви — єврей? Цього ж не позбудешся.
Айнштайн. Коли я народився, записали, що я — «німецький громадянин єврейського віросповідання». Я завжди глузував із цього: цікаво, чи існує віра, сповідуючи яку, перестаєш бути євреєм?