Волоцюга. Неправда, ви ж так любите людство!
Айнштайн. Людство, яке я так люблю — вигадане… Та й чи люблю я його? (Після паузи.) Еге ж, я надто сильно люблю всіх людей — але чи люблю я когось конкретного?
Раптом починає голосно сопіти і клацати зубами.
Волоцюга. Що трапилося?!
Айнштайн. Мені зле, друже мій… Дуже зле. У моїй голові завжди оберталося безліч цифр, але зараз їх побільшало: я обраховую кількість своїх жертв. Їх — сотні тисяч. Завтра рахунок піде на мільйони. Післязавтра — на мільярди… Ці цифри відрізняються від решти, від них тхне трупом, гниттям, каліцтвом. Відчуваєте сморід? Це вітер несе з Хіросіми… Щоночі цей дух перетинає Тихий океан. Мегатонни частинок, вітер, який несе депресію, гаряче повітря… Дихання Хіросіми обпікає землю. Я відчуваю його на своєму плечі, він будить мене щоранку — і щоранку я зазираю в безодню. Щоранку я бачу небо, вкрите саваном кіптю…
Айнштайнові знову стає зле, він непритомніє. Волоцюга підхоплюється налякано.
Волоцюга. Гей, докторе!.. Докторе!.. Допоможіть! Допоможіть! Хтось! Будь ласка, допоможіть!
У мороці, крізь якій ледь-ледь прозирає місяць у повні, Волоцюга й О’Ніл стоять один навпроти одного.
О’Ніл — у пальті, рукавичках, шалику — вже ніби збирається йти. А Волоцюга намагається за надмірним збудженням приховати справжні почуття.
Волоцюга. Кажу ж вам — він прийде до мене!
О’Ніл. Не прийде.
Волоцюга. Він обіцяв! Він сказав: наступної неділі, у повні місяця. Він ніколи мене не підводив.
О’Ніл. Про це годі й казати! Він не залишає свого помешкання. Він у вкрай кепському стані.
Волоцюга. Я вам не вірю!
Хоча Волоцюзі добре відомо про недугу Айнштайна, він відмовляється у це вірити.
О’Ніл із відстороненим виразом на обличчі простягає йому візитівку.
О’Ніл. Якщо дізнаєтеся, як у нього справи, наберіть оцей номер.
Волоцюга відмовляється від візитівки.
Волоцюга. У нього просто нежить, але ви — ви його вже ховаєте!
О’Ніл. Навіть якби я міг затриматися, це його не зцілило б.
Волоцюга безсило і тужно кусає губи. О’Ніл, насупивши чоло, веде далі.
О’Ніл. Я гадав, що Гувер зацькує його, випхає зі Сполучених Штатів. В Агенції не раз обговорювали такий сценарій… проте Гувер не наважився. Усе, крапка. Справу Айнштайна закрито. Я працював даремно. (Наполягає.) Візьміть візитівку!
Волоцюга трохи вагається, але все ж хапає картку.
Ніби намагаючись дати щось навзамін, виймає з кишені пляшку.
Волоцюга. Тримайте. Прощальний подарунок.
О’Ніл. Бурбон! Мені? Це… дуже мило. Я справді дуже здивований. Дякую…
Він робить кілька кроків, збираючись іти, зупиняється і зізнається.
О’Ніл. Я так і не зрозумів цього німчури…
Волоцюга. І не дивно: ви не в змозі перетравити щось нове, бо маєте готові відповіді навіть на запитання, яких іще не поставили.
О’Ніл. А ви хіба ні?
Волоцюга. У мене є запитання — але відповідей немає…
О’Ніл. А він що?
Волоцюга. А він міркує над запитаннями, яких іще ніхто ніколи не ставив, і часом знаходить відповіді — саме цим геній відрізняється від таких простаків, як ми з вами…
О’Ніл. І все одно я не розумію…
Волоцюга. Айнштайн — ідеаліст, ви — ідеолог, а я — реаліст.
О’Ніл. І хто, зрештою, виграє?
Волоцюга. Вочевидь, не реаліст. Бачте, я як був копрою на купі гною, так копрою і лишився…
О’Ніл (продовжуючи свої міркування). А я вважаю, що Айнштайн весь час був під захистом.
Волоцюга. Під чиїм захистом?
О’Ніл. Під захистом свого авторитету. Він — усесвітньо відомий вчений, тож йому дозволили клясти війну, захищати євреїв, чорних і комуністів.
Волоцюга. Ви помиляєтеся. Ви ж так нічого на нього і не зібрали. Тека з його справою — порожня.
Волоцюга відступає від О’Ніла.