Маг. Він виїхав із лівого боку?
Президент. Ну звісно ж!
Маг. Тож ви — жертва дорожнього руху.
Президент. Я завжди поважав усі закони. Це отому телепневі з педалями було байдуже до правил.
Жульєн (Магові). Ну, а ви?
Маг. А в мене — діабетична кома.
Жульєн. І де ж лікарі? Де медсестри? Чому наші кімнати не мають спеціального обладнання?
Маг. Бо ми не у шпиталі.
Жульєн. Он як! То ми не в реанімації?
Президент. Ні.
Маг. Напружте свій мозок.
Марі. У якому коридорі вас поселили? В чи Ж?
Жульєн. У цьому ось.
Маг. У коридорі В? Тоді аварії не було!
Жульєн. Та звісно ж — не було! Хіба я вам не це казав? (Збентежено.) А чому — коридор В? Що це означає? Чому саме ці літери — Ж і В?
Маг. З вами, без сумніву, зустрінеться Доктор С. …
Жульєн. О! Спочатку ви кажете, що ми не в лікарні, а потім виникає якийсь доктор!
Марі. Не якийсь, а С. … Доктор С. …
Жульєн. Я хочу його бачити негайно!
Президент. Дорогенький, отак запросто побачитися з Доктором С. неможливо.
Маг. Достатньо лише захотіти побачення — і цього не буде.
Марі. А ви впевнені, що не навмисне скерували авто на платан?
Жульєн. Платан? Який ще платан?! Ви про що?!
Маг. Та годі вже вам! Невже ви не розумієте — після всього, що ми вам розповіли? Кома… Серцевий напад… Дорожня пригода… Хіба ви не бачите зв’язку між нашими останніми спогадами?
Жульєн (підводиться і роззирається). То ви хочете сказати, що тут…
Вони ствердно хитають головами.
Маг. На жаль, усі наші останні спогади є… останніми…
Жульєн (він нарешті наважується вимовити те, про що думає). То ми… тут? Ми… мертві?
Троє інших вибухають реготом.
Жульєн (зривається на крик). О Господи, я помер! Боже, я мертвий!
Троє інших сміються й далі.
Жульєн (торсає Мага). Але ж відповідайте, трясця вашій матері! Я мертвий — а вам усе смішки!
Маг. Зверніть увагу: якщо ви мертвий, то й ми — також.
Почувши це, вони все ще не можуть вгамувати регіт.
Жульєн. Я потрапив до божевільні! Ані миті не залишуся тут!
Президент пхикає. Розлючений Жульєн квапиться до ліфта.
Марі. Зараз іще щось зламає…
Жульєн нервово шукає кнопку ліфта.
Жульєн. Я хочу звідси вийти!
Маг. Цей ліфт неможливо викликати.
Жульєн (розлючено). Ну добре! Тоді піду службовими сходами.
Маг. Їх не існує.
Жульєн. Та ви просто скаженці якісь! Вас треба ізолювати!
Маг (весело). Так нас же й ізолювали!
І пожильці знову заходяться реготом. Жульєн кидається до коридору.
Марі. Дивно. Зазвичай я помираю зі сміху на похороні.
Жульєн повертається, не тямлячи себе від люті.
Жульєн. Ні, я його таки знайду!
Кидається до другого коридору.
Маг (знизавши плечима). Що ж, він має право…
Марі. Цілком нормально, що він не вірить: він же не бачив, як пішов…
Маг. Першої ночі тут я намагався вирити тунель зі своєї кімнати.
Повертається Жульєн, захеканий і спітнілий.
Жульєн. Нечувано! Жодного виходу, а ще — наглухо зачинені непрозорі вікна! Якщо ви негайно не вкажете мені, де вихід, я розіб’ю скло і вистрибну із вікна!
Маг (навіть не обертаючись). Хто б сумнівався!
Марі. Я ж казала — він щось зламає!
Жульєн вибігає у коридор В, заходить до своєї кімнати. Чути, як він кидає меблями у віконну раму.
Марі. Терпіти не можу, коли щось ламають… Серце кров’ю обливається! Бідолашні речі — чим вони завинили?!
Маг. Яке це має значення?
Марі. Певно, це у мене професійна деформація. Коли ти слуга, то звикаєш до порожніх помешкань, де маєш піклуватися про речі, з якими не можна поговорити. Коли начищаєш столове срібло, то уявляєш, ніби вбираєш вродливу пані до балу. Коли натираєш стіл у їдальні, то уявляєш, ніби годуєш його. А коли ламається яка-небудь річ, то здається, що комусь боляче — тому я завжди вибачаюся, бурмочу щось і виношу уламки до смітника, почуваючись винною.