Доктор С. Так, отже — Жульєн Порталь. Сорок років. Народився в заможній родині. Отримав престижну освіту. Серйозних хірургічних операцій не мав. Важких хвороб не переживав.
Жульєн (із ноткою цинізму). Еге ж, гигнув я у доброму здоров’ї.
Доктор С. Працював у різних сферах. Що два роки через певну нестабільність змінював роботу. Одружений не був.
Жульєн. То ви мене берете, чи як?
Доктор С. Я вас не оцінюю, а просто зачитую звіт.
Вона схрещує ноги.
Жульєн (дивиться на неї із хіттю та подивом). О, хіба я міг знати, що в моєї смерті будуть такі гарні ніжки…
Доктор С. Ви що, намагаєтеся мене звабити?
Жульєн. А що мені втрачати?
Доктор С. Не варто вам зі мною спілкуватися таким тоном. У справі зазначено, що ви були завзятим донжуаном…
Жульєн. Авжеж, я бігав за жінками — вони ж бо такі прудкі!
Доктор С. А ви — ще прудкіший. Спочатку переслідуєте жінку, а отримавши її, обходите стороною. Ви ж їх усіх залишали!
Жульєн. Хіба я винен у тому, що швидко усвідомлював безперспективність стосунків?
Доктор С. (іронічно). Ви все робили пришвидшено.
Жульєн. Мені не трапилося жодної жінки, яка зуміла б мене придомашнити.
Доктор С. Навряд чи це залежало від них.
Жульєн (знервовано). Я часто дарував утіху — і змушував плакати також часто. Але ж це одне й те саме! Більшість жінок, які траплялися мені, прагнули не кохання, а зв’язків. (Раптом розлючено підстрибує.) Про що взагалі мова?! Ви не збираєтеся записати мене? Хіба не будете переконувати в істинності отієї старої казки про рай та пекло, про зважування душ та про Судний день? Я відкидаю всі ваші присуди, чуєте? Я помер! Хіба цього не досить?
Доктор С. Ви помиляєтесь. (Спокійно.) По-перше, я — доктор. По-друге, ви — не мертвий.
Жульєн (здригається). Себто як?!
Доктор С. А отак.
Жульєн (із хворобливою радістю). Я так і знав! Я ж знав! О Господи Боже! (Боксує з невидимим супротивником.) Я живий! Я живий!
Зненацька в нього виникає відчуття, ніби йому лише двадцять років.
Доктор С. (із цікавістю спостерігає за ним). Цього я теж не казала.
Жульєн. Чого саме?
Доктор С. Що ви живий.
Та Жульєн струшує головою, ніби не хоче нічого чути.
Жульєн. Гей, слухайте, я навіть не намагатимуся збагнути, що тут відбувається! Я ж на ногах, чи не так? Отже, я можу йти?
Доктор С. Це не від вас залежить.
Жульєн. Станете мені на заваді?
Доктор С. (лагідно). Хто, я? Ні, не я.
Жульєн. Слухайте сюди, Докторе Як-вас-там: мені важко второпати, як я потрапив до цього вашого шпиталю, і, певна річ, я міг заснути за кермом, врізатись у дерево і знепритомніти — а тим часом мене перевезли сюди. Проте зараз я почуваюся добре, не маю потреби у вас, тож можу розкланятися — гуд бай! (З силою тисне на кнопку ліфта.) І скажіть цьому клятому ліфтові поквапитись!
Доктор С. Ви починаєте знову? Спочатку ліфт, потім сходи — яких насправді немає, — а згодом і вікна, які не б’ються?
Доктор С. жестом підкликає своїх помічників — служників у білому. Вони з’являються у входах до двох коридорів, заважаючи Жульєнові кинутися до одного з них. Тоді Доктор С. жестом показує йому заспокоїтись.
Жульєн. Це ж повне безглуздя! Я що, в тюрмі?!
Доктор С. Ви в небезпеці, Жульєне, у серйозній небезпеці. І ми мусимо поговорити. Тоді ви зрозумієте.
Вона жестом відсилає служників углиб кімнати. Вони відсувають частину стіни — і з’являється великий екран ніби над невидимою панеллю керування.
Доктор С. Менше ніж годину тому ваше авто, яке мчало зі швидкістю понад двісті кілометрів на годину, в’їхало в дерево. Краще вам не знати, в якому стані перебуває автівка, якою ви так пишались. І краще вам не знати про ваш власний стан.
Жульєн. Це нісенітниці!
Доктор С. бере його під руку й підводить до екрану.
Доктор С. «Швидка» доправила вас до приймального відділення шпиталю імені Декарта. Ви непритомний, опухлий, із переламаними ногами та ребрами. Зараз команда фахівців намагається врятувати вам життя. Прогнози не вельми оптимістичні. Лікарі втомлено відсапують, підтримуючи ваше дихання. Вони роблять усе можливе.