Жульєн. Але ж не в цьому місці!
Маг. Що ви — тут також! Ви й уявити не можете, скільки я заробив за півроку! Єдина проблема: наразі ці гроші мені ні до чого, та й майбутнє досить туманне. А втім — це хоча б відганяє смуток.
Жульєн починає гамселити по стінах.
Жульєн. Це жахливо!
Маг (вирішивши, що йдеться про нього). Ну, знаєте, все ж шість місяців у комі — мені можна вибачити маленьку примху!
Жульєн. Та ні, я кажу про це місце! Про це кляте очікування!
Маг. О! Хіба має значення, в якій камері чекати на розв’язку? Ви змінили одну в’язницю на іншу. Звідси чи з будь-якої іншої місцини втекти можна лише через віконце смерті — і ніколи не знаєш, що там, за віконцем.
Маг. Там, унизу, всі усвідомлюють, що помруть, але вперто відвертаються від колії, не хочуть помічати поїзд, твердять собі, що наступний потяг прийде не по них. А тут принаймні все відбувається за точним розкладом. (Плескає Жульєна по спині.) Знаєте, жити тут значно приємніше! Повірте, це так! Входиш у смак, починаєш користатися з нагоди. Я насолоджуюся кожною миттю, мов цукеркою: розгортаю її, повільно смокчу…
Жульєн. Як тут узагалі можна розважатися?!
Маг. Є відмінність: тут ми не розважаємось, а проводимо час. І передусім — спілкуємося. Якщо вам пощастить затриматись у реанімації надовго (тут Жульєн приголомшено здригається), то ви зрозумієте, наскільки це цінний досвід. Щодня хтось приходить і хтось іде. Люди правлять теревені — так, як ось ми з вами зараз. Я не кажу нічого аж такого важливого або розумного, і ви також — ми просто точимо ляси, але вже саме це доводить, що я ще існую, що ви існуєте, що між нами зав’язуються людські стосунки. Хіба це не диво?
Жульєн. Кому воно треба… Навіщо зав’язувати стосунки з людьми, яких ніколи більше не побачиш?
Маг (удає образу). Ну, якщо вже вам кортить тривалих стосунків, то ходіть поспілкуйтеся зі скелею чи горою. Проте, якщо вони такі ж принципові, як і ви, то навряд чи промовлять до вас бодай слово!
Підводиться, ніби збирається йти геть.
Жульєн (із усмішкою). Туше!
Маг (повертається). Ось бачите, яким веселим може бути життя… Ой, даруйте!.. Бачите, якою веселою може бути кома!
Жульєн знесилено опускається у крісло.
Жульєн (зітхає). Мені тяжко… Я завжди був таким… пригніченим…
Маг. Певно, вас балували в дитинстві?
Жульєн. Чому ви так вирішили?
Маг. Бо, чесно кажучи, зовні ви наче не опудало, та й грошва у вас є. Отже, йдеться про хлопчика, який нудиться серед дорогих іграшок.
Жульєн. Я вам огидний?
Маг. Що ви, ні! Мене тішить, що проблеми є й у багатих.
Жульєн. Я й не розраховував знайти у вас співчуття!
Маг (із теплотою). Найгірше з усіх зол — це, певно, брак апетиту. Народитися пересиченим, мати повний рот іще до першого крику, отримувати поцілунки до того, як попросиш про них, витрачати гроші, ще їх не заробивши, — це, знаєте, конкурентоздатності не додає. А нам — тим, кому пощастило менше, — світ здається привабливішим тільки тому, що в ньому повно речей, яких ми не маємо. Життя прекрасне лише через те, що в ньому є щось недосяжне…
Жульєн (зі здивованою усмішкою). Бачу, ви мене зрозуміли…
Маг. Ні, навпаки, це ви нічого не зрозуміли! Адже для нас — як для заможних, так і для злидарів, — у житті завжди є щось недосяжне.
Жульєн. Себто як?
Маг. Бо життя нам не належить.
Він вказує на ліфт.
Жульєн (поволі, розтягуючи слова). Аби збагнути ціну життя, треба його позбутися.
Маг. Із Раєм завжди була проблема. Куди потрапляєш — до Раю чи ні — дізнаєшся лише після позначки «Вихід».
Влітає Марі.
Марі (з відчаєм). Ні, цього просто не може бути! Голова в мене справді порожня! Відучора повторюю собі, що час поміркувати про серйозні, глибокі речі. А натомість втуплююсь у стіну кімнати, бо там пляма, яку я не можу вивести. Невже всі навколо такі ж дурні, як і я?!
Маг. Ну, це доволі суперечливе питання.
Марі. Я знаю, що у мене надто вузька голова, аби впускати в неї великі думки. А проте… Хотіла б я бути тупішою — розумієте, про що я? — аби не усвідомлювати цього. Є у мене сестра. Неймовірно тупа — такі істоти повинні не розмовляти, а сіно жерти. Проте вона весь час базікає і базікає… Ніщо не в змозі стримати її. Нібито так і треба. А я надто розумна, тому й почуваюся ніяково…