— …Дівчата вже збираються… більше не хочуть… бояться… гармидер…
Хтось кинув:
— Не треба було збирати таке кодло…
— А може, котрусь із наших?.. — пробелькотів Лайл Дюмер зовсім п’яним голосом.
— Тільки-от котру?
Хлопці почали обмацувати очима дівчат, які ще лишалися в кімнаті. Марша відвернулася й попрямувала до виходу.
Кілька друзів п’яної Сью Філліп даремно силкувалися поставити й на ноги. Один хлопець, тверезіший за інших, стурбовано гукнув:
— Маршо! Сью зовсім розкисла. Ти не допоможеш?
Вона неохоче зупинилася й подивилась на дівчину, яка розплющила очі й тепер сиділа, прихилившись спиною до стіни. Обличчя в неї було зелене, щелепа відвисла, помада розмазалася по підборідді. Зітхнувши, Марша сказала:
— Допоможіть дотягти її до ванної.
Коли вони втрьох підняли Сью, та заплакала.
Один хлопець хотів залишитись у ванній кімнаті, але Марша виштовхнула його й замкнула двері на клямку. Обернувшись, побачила, що Сью Філліп стоїть перед дзеркалом і з жахом дивиться на себе. «Хвалити бога, — подумала Марша, — хоч шок тебе трохи витверезить». А вголос сказала:
— Тільки без паніки. Кажуть, раз у житті кожен мусить цього зазнати.
— О господи! Мама вб’є мене, — простогнала дівчина й схилилася над унітазом — в неї почалася блювота.
Присівши на край ванни, Марша спокійно зауважила:
— Тепер тобі враз полегшає. Потім я помию тобі обличчя, ти підфарбуєшся, і все буде гаразд.
Вони вийшли з ванної хвилин через десять-п’ятнадцять; на той час у номері вже не лишалося нікого, крім Лайла Дюмера з дружками і хлопця, який допіру просив Маршу допомогти. Цей хлопець підбіг до дівчат і квапливо пояснив:
— Ми все владнали. Подруга Сью візьме її на ніч до себе. — Він потяг Сью за руку, і та слухняно пішла за ним. Обернувшись, хлопець гукнув: — Нас унизу чекає машина. Спасибі, Маршо!
«От і чудово, — подумала Марша. — Ну, а якщо Лайл Дюмер захоче проводжати мене, я дам йому відкоша».
Вона взяла зі стільця пелеринку, яку скинула, допомагаючи Сью Філліп, і в цю мить почула, що двері в коридор зачинилися. Перед дверима, тримаючи руки за спиною, стояв Стенлі Діксон. Тихо клацнув замок.
— Слухай-но, Маршо, — сказав Лайл Дюмер, — куди це ти так поспішаєш?
Марша знала Лайла змалку, але таким бачила його вперше. Перед нею був незнайомий п’яний хам.
— Я йду додому, — сказала вона.
— Ет, облиш. — Поточуючись, він підійшов до неї. — Не комизись, краще вип’ємо.
— Ні, дякую.
Він наче й не почув:
— Ти тільки не брикайся, добре? Ми ж тут усі свої.
— Між нами кажучи, — спроквола процідив Стенлі Діксон, — дехто з нас сьогодні вже звідав райської втіхи. І ми не від того, щоб повторити.
Інші двоє хлопців, чиїх імен вона не знала, вишкірили зуби.
— Ваші бажання мене не цікавлять, — різко відказала дівчина.
«Тільки не показуй, що злякалася», звеліла вона собі й рішуче підійшла до дверей. Але Діксон, який стояв там, лише мовчки похитав головою.
— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, випустіть мене.
— Слухай, Маршо, — гукнув Лайл. — Ти ж хочеш, ми знаємо, що ти хочеш. — Він сласно захихотів. — Усі дівчата хочуть. Кажуть «ні», а самі хочуть, аж пищать. Правда ж хлопці?
— Авжеж, — хрипким голосом ствердив третій хлопець. — Тут розводитись нічого, раз — і в ліжко!
— Попереджаю; якщо хтось доторкнеться до мене, я закричу.
— І даремно, — озвався Стенлі Діксон. — Бо зіпсуєш собі всю втіху.
Вона й незчулася, як він ступнув до неї і великою спітнілою лапою затис їй рота. Другою, важко дихаючи, скрутив їй руки, й дівчина мало не задихнулася від горілчаного перегару.
Вона спробувала вирватися, вкусити його за руку, але сили були нерівні. Перед її очима вигулькнуло скривлене гидкою посмішкою обличчя Лайла.
— От що, Маршо, — сказав він. — Не пручайся, все одно не викрутишся. Ти ж знаєш, що радять у таких випадках: краще розслабся й утішайся. Якщо Стен відпустить тебе, обіцяєш не галасувати?
Вона відчайдушно покрутила головою.
Один із хлопців схопив її за руку.
— Ну, чого ти впираєшся, Маршо? Лайл каже, що ти все вмієш. От і доведи нам, добре?
Вона видиралася щосили, але марно. Діксон тримав її в залізних обіймах, Лайл схопив за другу руку, і разом вони тягли її до спальні.
— Хай їй біс, — сказав Діксон. — Ану, беріть за ноги.