Пітер слухав його, тримаючи трубку в руці. Тепер він поклав її на місце.
— Іноді мені здається, — сказав він, — що ви навмисне згущаєте барви. — Але Пітер знав, що Ройс має рацію. Скинувши оком на Маршу, спитав: — Ви назвали дівчину «міс Прейскотт»?
— Еге ж. Це дочка містера Марка Прейскотта. Того самого Прейскотта. Я не помилився, міс?
Дівчина кивнула головою, дивлячись на них змученими очима.
— Міс Прейскотт, ви знаєте людей, що напали на вас? — спитав Пітер.
— Так, — ледь чутно відповіла вона.
— Вони всі, по-моєму, належать до студентського братства, — докинув Ройс.
— Це справді так, міс Прейскотт?
Вона знов кивнула.
— І ви прийшли сюди разом з ними?
— Так, — прошепотіла Марша.
Пітер помовчав, допитливо дивлячись на неї. Потім сказав:
— Міс Прейскотт, вирішуйте самі — заявляти в поліцію, чи ні. Адміністрація готелю в усьому піде вам назустріч. Боюсь, однак, що Ройс має рацію: якщо ви заявите, розголосу не минути, причому про вас писатимуть не зовсім приємні речі. А втім, без вашого батька ми, звичайно, нічого не робитимемо. Я викличу його сюди, добре?
Марша підвела голову й уперше подивилася Пітерові просто в очі.
— Мій батько в Римі. Будь ласка, не кажіть йому… Ніколи…
— Що ж, тоді ми вживемо інших заходів. Неофіційних. В усякому разі, я вважаю, що такі речі нікому не повинні минати безкарно. — Пітер обійшов ліжко і тільки тепер побачив, яке молоде це дівчисько — майже дитина! — і яке вродливе. — Чи можу я зробити що-небудь для вас зараз?
— Не знаю. Не знаю, — вона знову заплакала, тепер уже беззвучно.
Пітер розгублено постояв над нею, потім вийняв із кишені і подав дівчині білий носовик. Та взяла, втерла очі, висякалася.
— Краще?
Вона кивнула.
— Дякую.
В її душі змішалися образа, сором, гнів, що волав до помсти, сліпої помсти за всяку ціну, і бажання, яке її огортало вже не раз і ще ніколи не здійснювалося — знайти захист і заспокоєння в ласкавих, бережних обіймах. Та сильнішою за всі ці почуття була безмірна, паралізуюча фізична втома.
— Вам треба відпочити, — сказав Пітер Макдермот.
— Тільки не тут.
Він співчутливо кивнув.
— Полежте трохи, а тоді ми відвеземо вас додому.
— Ні, ні! Додому я теж не хочу. А не можна де-небудь тут… у готелі? Тільки в іншій кімнаті…
Він похитав головою.
— На жаль, вільних номерів немає.
Елоїс Ройс тим часом вимив у ванній обличчя, потім став на дверях вітальні і, обдивляючись довкола, стиха свиснув; меблі були поперекидані, на залитому вином килимі валялися недокурки, пляшки, бите скло. Через плече він кинув Макдермотові:
— Видно, тут погуляли на славу.
— Що й казати.
Марша благально спитала:
— Невже не знайдеться хоч якесенької кімнатки? Я згодна будь-куди, аби не додому!
Пітер завагався.
— Можна було б у п’ятсот п’ятдесят п’ятий…
Він глянув на Ройса.
Номер 555 — невеличка кімната — був особистим приміщенням заступника головного адміністратора готелю. Пітер користувався ним дуже рідко, власне, тільки тоді, коли треба було перевдягтися.
— Я піду в будь-який, — сказала Марша. — Тільки подзвоніть, будь ласка, додому й скажіть нашій економці — її звуть Анна, — що я залишуся тут.
— Я можу принести ключ, — запропонував Ройс.
Пітер кивнув.
— І будь ласка, вертаючись, зайдіть туди й візьміть мій халат. Мабуть, треба й покоївку викликати.
— Запросити сюди покоївку — все одно, що влаштувати звідси радіорепортаж.
Пітер подумав: без пліток однаково не обійдеться. Щоразу, коли трапляється така історія, поголос про неї шириться по всіх готельних службах із швидкістю звуку. Та чи є рація підтверджувати плітки свідченнями самовидців?
— Гаразд, переконали. Ми вдвох відведемо туди міс Прейскотт. Спустимося службовим ліфтом.
Коли молодий негр відчинив двері в коридор, загули збуджені голоси, посипався град запитань. Тільки тепер Пітер згадав, що там юрмляться розтривожені мешканці, почув Ройсові стримані, спокійні відповіді, потім двері зачинилися.