І все ж, незважаючи на їхню близькість і на свідомість того, що Уоррен Трент дозволяє йому вільності, яких від інших не потерпів би, Ройс завжди відчував, що між ними лежить невидима межа, переступати яку йому не слід. Тим-то й зараз Елоїс обачно знизив тон.
— Дівчина кликала на допомогу, а я почув, — пояснив він і далі розповів, не вихваляючись, що зробив сам і як потім діяв Пітер Макдермот. Про заступника головного адміністратора він говорив сухим, підкреслено байдужим тоном.
Вислухавши його, Уоррен Трент зауважив:
— Макдермот зробив усе, що треба. Чому ти не любиш його?
Ройса вже не раз дивувала проникливість старого. Він відповів:
— Не знаю. Мабуть, ми хімічно несполучні. А крім того, я не люблю шикарних білих спортсменів, що демонструють своє душевне благородство, виявляючи надмірну зичливість до негритосів.
Уоррен Трент скинув на Ройса запитливий погляд.
— А ти, бачу, добра штучка. Все ж таки подумай, може, ти несправедливий до Макдермота?
— Я ж сказав — видно, ми створені з хімічно несполучних речовин.
— Твій батько добре розумівся на людях. Але він був куди толерантніший за тебе.
— Собака любить людей, що гладять його. Але пояснюється це тим, що його розум не обтяжений знанням та освітою.
— А якби був обтяжений, то, гадаю, він добирав би зовсім інших висловів.
Їхні очі зустрілись, і Ройс запнувся. Згадка про батька завжди бентежила його. Ройс-старший народився в сім’ї рабів і виріс людиною, яку нині негри зневажливо звуть «дядечком Томом». Старий завжди приймав життя таким, як воно є, ніколи не втрачав оптимізму й не нарікав на долю. Те, що відбувалося за межами його маленького світу, майже не цікавило старого негра. І все ж у нього була незалежна вдача — про це свідчили його взаємини з Уорреном Трентом, а властиве йому тонке знання людської душі не мало нічого спільного з лакейською мудрістю. Елоїс любив батька глибокою любов’ю, що в такі-от хвилини переростала в гірку тугу. Нарешті він відповів:
— Може, я вжив не ті слова, але змісту це не міняє.
Уоррен Трент тільки кивнув і вийняв свого старомодного кишенькового годинника.
— Виклич, будь ласка, Макдермота. Скажи, нехай підніметься сюди. Мені сьогодні трохи нездужається.
— То, кажете, Марк Прейскотт у Римі? — повторив власник готелю. — Що ж, доведеться подзвонити йому.
— Дівчина дуже просила, щоб ми не робили цього, — сказав Пітер Макдермот.
Вони розмовляли в розкішно обставленій Трентовій вітальні. Старий вмостився в глибокому, м’якому кріслі, поклавши ноги на ослінчик. Пітер сидів перед ним.
— Ну, це вже я вирішуватиму, дзвонити чи ні, — відрубав Уоррен Трент. — Якщо вона дозволила згвалтувати себе в моєму готелі, то хай і відповідає за це.
— Власне, згвалтувати її не встигли, бо втрутилися ми з Ройсом. Але я ще маю з’ясувати, що було перед тим.
— Ви вже розмовляли з нею сьогодні вранці?
— Коли я прийшов на роботу, міс Прейскотт ще спала. Я залишив записку, в якій прошу її зустрітися зі мною, перше ніж зона піде з готелю.
Уоррен Трент зітхнув і байдуже махнув рукою.
— Гаразд, доводьте цю справу до кінця самі.
«Отже, це питання його більше не цікавить, і в Рим він не телефонуватиме», — з полегкістю подумав Пітер.
— Тепер я хотів би обговорити з вами поведінку деяких службовців бюро оформлення, — сказав він і розповів про випадок з Олбертом Уеллсом.
Почувши про нічим не виправданий обмін номерів Уоррен Трент похмуро кинув:
— Той номер треба було давним-давно закрити. Давайте зробимо це зараз.
— Знаєте, зовсім закривати його, мабуть, не треба. Ми можемо просто тримати його на крайній випадок, а здаючи, попереджати мешканця про невигоди.