— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.
Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.
— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!
Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.
— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.
— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!
Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.
— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.
Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.
— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!
Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените «ой» по-різному промовляє:
— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?
— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: «Мандрувати, мандрувати!» На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!
«Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!»
Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.
За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.
— Отакої, «загартовуватися»! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?
«Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!» — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона скільки разів повторювала: «Ти повинен поправитися, ти повинен поправитися! І їж в одні й ті ж години — це найголовніше!» Слухаючи мамині слова, я тільки посміхався, а от зараз я відчув, що їсти вчасно — це, може, й не найважливіша справа, але, в усякому разі, дуже важлива.
Згадавши про маму, я з жахом згадав і про те, що досі не надіслав телеграму. А мама ж перед від'їздом наказувала: «Перш за все дай телеграму. Перш за все! Бо ми всі тут збожеволіємо. Пам'ятай, адже у бабусі хворе серце!»
«Мабуть, усі вже давно збожеволіли!» — подумав я і подався на пошту.
У Білогорську все близько, і пошта теж була зовсім поряд із дідусевим будинком.
Напівкруглі віконця на пошті були вже закриті фанерними дощечками, і тільки одне світилося: там приймали телеграми. Біля віконця з бланками в руках стояло кілька чоловік.
Я ще жодного разу в житті не посилав телеграм, але знав, що телеграма повинна бути зовсім короткою. «Це добре, — подумав я, — менше помилок нароблю». До того ж у мене болів середній палець: від пилки на ньому вискочив біленький, ніби гумовий, пухирець.
Текст телеграми я придумав одразу: «Приїхав поправляюсь Шурко». Ніби коротко і ясно? Та виявилося, що не так уже й ясно. Два питання одразу почали мучити мене: «приїхав» чи «пріїхав», «поправляюсь» чи «направляюсь»? Я намагався змінити телеграму, щоб у ній не було жодної ненаголошеної голосної. Але в мене нічого не виходило. Боячись, щоб телеграфістка, як Андрій Микитович, не вліпила мені двійку, я удався до свого старого, випробуваного способу: написав сумнівні літери так, щоб не було зрозуміло: «и» це чи «і», «а» чи «о». «Одне слово, важко бути двієчником з рідної мови, — сумовито подумав я. — Навіть телеграму по-людськи не напишеш!»