Обіцяю, Олю, що не підведу тебе. Я зберігатиму твій вимпел, як най-найдорожче. Я завжди пам'ятатиму слова, які ти вишила золотими літерами: «Справедливість. Чесність. Сміливість». Обіцяю тобі.
Я навіть, як командир, придумав уже одну справу для нашого піонерського «Загону Справедливих». Зараз розкажу яку… Відкриємо в нашій школі дитячу кімнату, щоб такі ось діти, як Тимко, котрі цілими днями без догляду залишаються, там у нас проводили, як то кажуть, своє дозвілля. Робитимемо для них іграшки у своїй столярні. Навчимо їх усіх свистіти по-пташиному, а я даватиму сеанси «відгадування на відстані». Щоб веселіше було! Бо ж вони, якщо їм нудно стане, просто повтікають. І нехай Білка відповідає за цю кімнату, оскільки вона каже, що виховання — це жіноче діло.
От і вийде, що я майже зовсім не обдурив Єрьомкіних: у нас і справді буде дитяча кімната!
А фото своє я вислати тобі не можу, бо я ніколи не фотографувався. Я довго думав, як його бути, але фотографуватися не пішов. Чомусь не хочеться… Я посилаю тобі фотокартку моєї мами. Кажуть, що я дуже схожий на неї. Правда, картка мала і з білим ріжком: мама фотографувалася для паспорта. Перед самим нашим від'їздом, того літа… У неї закінчувався строк паспорта. Він, здається, навіть уже закінчився, і мама жартувала, що її не пропишуть у лісі.
Мама тоді цілісінькі дні збиралася в дорогу, щоб ми з батьком добре відпочили. Їй ніколи було зайти по фото, і вона попросила мене. Я зайшов… І зараз вони у мене, всі шість. Я ніколи не розлучаюся з ними, вони у мене завжди лежать у бічній кишені. Одну з них я посилаю тобі.
Знаєш, Олю, мені чомусь здається, що мама, коли була дівчинкою, характером чимось нагадувала тебе. І потім, вона теж часто говорила слова, які любиш повторювати ти: «справедливо» чи «несправедливо».
Посилаю фотокартку тобі…
Через чотири місяці знову настане літо. І, певно, в піонерському таборі, біля старого дуба, нам із тобою не доручать уже листуватися. Та ми, можливо, все одно будемо, хіба не так? І в наступному році, і через шість років, і через десять? І взагалі завжди.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Я одержала фотокартку твоєї мами. Вона справді дуже на тебе схожа. Чи, точніше, ти на неї. Ви дуже схожі один на одного.
Я думаю, що тобі біля старого дуба знову доручать листуватися зі мною: адже все-таки вони ще не зовсім забули про мене, і їм буде цікаво, як я живу і що зі мною відбувається.
Та я хотіла б, щоб тобі не давали такого завдання. Нехай краще Білка переказує мої листи всьому класові. А ми з тобою краще будемо листуватися без будь-яких завдань, і ти нічого нікому не переказуй.
А може, колись нам із тобою й не доведеться листуватися, може, знову житимемо в одному місті, і навіть на одній вулиці. І навіть в одному будинку, як колись. Адже може таке бути? Як ти гадаєш?..
Оля
Заполяр'я-Урал-Москва
ДЗВОНІТЬ І ПРИЇЖДЖАЙТЕ!.
Повість
1. НЕ МОЯ СПРАВА
Я вчуся у тій же школі, де колись вчилися мама й тато. Тата чомусь не пам'ятають. А маму запам'ятав багато хто. «У неї були чудові зовнішні дані!» — сказала якось вчителька літератури, яка заодно керує у нас драматичним гуртком. І прискіпливо оглянула мене. Це б іще нічого: за «зовнішні дані» поки що оцінок не ставлять. Але з'ясувалося, що й внутрішні дані у мами також були значно кращі, ніж у мене. Наприклад, усі пам'ятали, що мама ніколи не ганяла ключкою бляшанки й не любила грати у «розбивалочку».
Ніяких інших подробиць про мамине минуле я не знав. Та якось бабуся, прийшовши допомогти мамі по господарству, сказала:
— А Сергій став лауреатом Всеросійського конкурсу!
— Який Сергій? — запитав я.
— Сергій Потапов. Його знають усі культурні люди!
— Вперше чую. А хто це?
І раптом помітив, що тато глянув на мене з любов'ю. А точніше сказати, вдячно. Я нічого не зрозумів…
І тільки згодом на кухні бабуся пояснила мені, що Сергій Потапов учився колись у школі для музично обдарованих дітей і мама любила його, коли була у п'ятому класі.
Музична школа якраз навпроти нашої, через дорогу. Якщо з нашої школи виходить учень, то важко одразу визначити, обдарований він чи не обдарований. А якщо з дверей школи, котра через дорогу, то одразу ясно: йде обдарований!
Ми виходимо зі своєї школи з портфелями, а музично обдаровані — з футлярами. Спочатку Сергій Потапов привернув мамину увагу тим, що його футляр був більший, ніж в інших, бо він грав на віолончелі. А потім, уже в п'ятому класі, вона його полюбила. Мама, мабуть, теж була обдарованою, тому що ось я хоч і вчуся у п'ятому класі, та ще жодного разу нікого не полюбив.