— Так, Сергій далеко сягнув! — сказала за вечерею бабуся.
І тато закурив у кімнаті, хоча звичайно виходив для цього в коридор чи на кухню.
— Ну що ти?! Це таке далеке минуле… Це нерозумне дитинство! — сказала мама. І розсміялася. Їй було весело. А тато за весь вечір ні разу не посміхнувся.
— Далеко сягнув! Далеко!.. — повторила бабуся, прибираючи посуд.
Бабуся любила нас виховувати. Але робила це якось своєрідно.
«А син нашої сусідки навчився варити суп». — говорила вона, і я мав зрозуміти, що мені теж не завадило б цього навчитися.
«А Микола, котрий разом з тобою закінчив медичний інститут, став завідуючим відділенням», — повідомляла вона татові. І тато повинен був зробити висновок, що йому теж не завадило б, стати завідуючим. «Так, Сергій далеко сягнув!» — ця фраза мала підказати татові, що й йому час уже кудись сягнути.
Два роки тому мені видалили гланди. «Нікчемна операція!» — говорили всі. Але я чомусь цього не відчув… Хірург, який їх видаляв, здався мені дивовижною людиною. Він завдавав мені жахливого болю, і я повинен би його ненавидіти, а я ставився до нього просто-таки, як кажуть, із захопленням. Зі страхом і захопленням! І важко мені було уявити собі, що він скине свій білий халат, свої гумові рукавиці й стане такий же, як усі. А може, навіть піде у буфет….
Тато робить операції майже щодня. І, певно ж, щодня хтось дивиться на нього так само, як я дивився на того хірурга.
— Тобі коли-небудь робили операцію? — запитав я бабусю.
Виявилося, їй за шістдесят років не зробили жодної операції! Хіба вона могла як слід оцінити тата?
— Досягають же люди таких успіхів, як Сергій Потапов! — бурчала бабуся, вже натягаючи пальто.
— Ось коли у тебе знову буде приступ мігрені, — сказав я, — викликай не лікаря, а цього свого… віолончеліста! Нехай він тобі допоможе!
Перед сном я чистив зуби у ванній кімнаті й раптом почув, як мама сказала татові:
— Це смішно… — Їй і досі, на відміну від тата, хотілось сміятися. — Ну несерйозно, слово честі. Це ж було у п'ятому класі!
— Почалося у п'ятому… — тихо сказав тато. І я відчув, що рука його знову полізла до кишені за цигарками.
Я, як то кажуть, здригнувся.
Отже, тільки почалося у п'ятому класі? Цікаво, а в якому закінчилося? Добре, якщо у шостому. А якщо в сьомому чи навіть у дев'ятому?
«Адже тато вчився з мамою в одному класі, — розмірковував я. — А школа для обдарованих, як і зараз, була через дорогу. І тато, отже, був свідком їхнього кохання. Як же він, бідолашний, переживав! А якщо він і зараз страждає?»
Треба було щось робити. Але що? Хіба я міг з кимось порадитися?
Наприклад, якби я порадився з бабусею, вона б сказала: «А син моєї сусідки ніколи не втручається у справи дорослих!»
Може, це дійсно була не моя справа? Може…
Через кілька днів, збираючись до школи, я почув у програмі передач, що Сергій Потапов виступатиме увечері по телевізору. На щастя, крім мене, ніхто цього не почув.
Увечері, за чверть години до концерту лауреатів Всеросійського конкурсу, я прилаштувався робити уроки в тій кімнаті, де стоїть телевізор.
— Завтра контрольна! — пояснив я. І всі почали ходити навшпиньках.
Ще через тиждень я дізнався, що Сергій Потапов збирається виступати по радіо. За п'ятнадцять хвилин до його виступу я розклав зошити на кухні, де у нас стоїть радіоприймач.
— Завтра знову контрольна! — сказав я. І приймач мовчав увесь вечір.
Але Сергій Потапов продовжував переслідувати нашу сім'ю!
Якось, повертаючись з кіно, я побачив афішу з його портретом на тому самому місці, де мама з татом щоранку сідали в трамвай. Спершу я хотів зірвати афішу й знищити її. Підходив, примірявся, прилаштовувався… Та все-таки не зірвав.
Повернувшись додому, я заходився переконувати своїх батьків, що їздити на тролейбусі значно зручніше, ніж на трамваї.
— Але ж тролейбусна зупинка далеко, — заперечив тато. Ех, якби він знав!
— Я проведу вас прохідними дворами, і ви побачите, як це близько. Зовсім поряд! — сказав я.
— У прохідних дворах завжди буває темно й небезпечно, — втрутилася бабуся. Ніби вона навмисне хотіла зіткнути маму лицем до лиця з її минулим!
Уранці я повів маму й тата прохідними дворами.
— Ось бачите, як зручно, — говорив я. — Зовсім близько! І ви сідаєте на сучасний вид транспорту… Щоправда, не на метро, але принаймні й не на трамвай! І ще одна перевага. Ми разом їдемо майже до самісінької моєї школи!