— Так, ми зовсім мало бачимо тебе, і вже тільки через це варто… — погодилася мама. — Чого ж ти раніше нам не сказав?
Взагалі мені не хотілося, щоб мої батьки щоранку просто у всіх на очах проводжали мене, шестикласника, до школи. Але тепер я був ладен абсолютно на все! І я відволікав їх від афіші з портретом…
Звісно, мама могла побачити цю афішу й десь в іншому місці. Тут я вже нічого не міг вдіяти!
Ще за кілька днів я сповістив:
— Ми писали твір на тему «Ким бути?». І уявіть собі, мало не всі у класі хочуть стати лікарями! Переважна більшість… Не льотчиками, не водолазами, не віолончелістами, а лікарями! Вчителька сказала, що в цьому немає нічого дивного. Найблагородніша професія на світі! Хочуть лікувати, зціляти, рятувати. Це природно!
— Так, звичайно, — сказала мама. А тато з бабусею промовчали.
Якось у неділю я привів до нас додому свого приятеля Васька-Паганіні.
Паганіні — це, звісно, прізвисько. Васько грає на скрипці і вчиться у школі для обдарованих.
— Ти любиш Святослава Ріхтера? — запитав я у Васька, коли зібралася вся наша сім'я.
— Ще б пак! — відповів Васько.
— А Софроницького?
— Теж люблю. Але він помер…
— А Сергія Рахманінова?
— Хто ж його не любить?
— А Сергія Потапова?
— Не знаю такого…
— Жодного разу не чув? Подумай як слід! Згадай…
— Ні, про нього я не чув. А чому ти цікавишся саме цим, як його прізвище? Чому? — здивувався Васько так природно, ніби ми з ним не повторювали цю сцену у ванній кімнаті п'ятнадцять хвилин тому.
— Ну коли вже Паганіні його не знає! — вигукнув я і обвів поглядом усіх членів нашої сім'ї.
Та мамине минуле не здавалося, не відступало! Якось поштою прийшли одразу дві листівки з нашої школи. Я взагалі не люблю, коли моїм батькам зі школи надсилають листівки. І я ненароком прочитав… Цього разу йшлося не про мене. Маму й тата запрошували на традиційний «об'єднаний» вечір випускників одразу двох шкіл: нашої і музичної. Запрошували заздалегідь, за тиждень, і просили повідомити про вечір усім колишнім однокласникам, про яких вони що-небудь знають.
Я одразу зрозумів, що там буде присутній Сергій Потапов.
«Вечір влаштовують для того, щоб зробити колишнім учням приємність, — міркував я. — Але. яку ж приємність відчує мій тато, коли у мами виникнуть різні спогади? А вони обов'язково виникнуть… хоч на хвилину. І тато куритиме, не виходячи у коридор…»
Я сховав листівки. Сунув їх у свій портфель.
Перше, що я побачив у шкільному вестибюлі, було величезне оголошення про традиційний «об'єднаний» вечір. Унизу чорним по білому написано: «В художній частині братиме участь лауреат Всеросійського конкурсу С. Потапов».
«Так, зрозуміло… — подумав я. — Отже, він у всіх на очах демонструватиме своє мистецтво. Йому аплодуватимуть. А тато продемонструвати своє мистецтво у всіх на очах не зможе. Адже не може він просто на сцені вирізати комусь апендицит! Чи, точніше сказати, апендикс… Так, С. Потапов опиниться у значно вигіднішому становищі!»
Я розкрив портфель і сховав листівки ще глибше.
Наступного дня після традиційного вечора вчителька літератури, яка так добре пам'ятала про мамині зовнішні дані, запитала:
— А чому не було твоєї мами?
Запитала так, немов тата у мене взагалі не було. Я невизначено розвів руками в сторони.
Я давно вже знав цей спосіб: коли не хочеться брехати, не хочеться говорити «так» чи «ні», треба невизначено розвести руки в сторони. Нехай думають, що хочуть!
Того ж дня мама, повернувшись із роботи, увійшла до кімнати просто у пальто. Коли вона так рвучко, не затримуючись у коридорі, проходить до кімнати, я знаю, що нічого хорошого сподіватися не слід.
— Нам з татом нічого не присилали зі школи? — запитала вона.
Я спробував невизначено розвести руки в сторони. Але вона повторила:
— Нам нічого не присилали?
— Щось, здається, було, — відповів я.
— Як це «щось»? Ти не пам'ятаєш, що саме?
— А! Згадав! Вам прислали листівки. Я їх через неуважність засунув у портфель. Того дня була контрольна робота, і я якось…
— Хіба у вас тепер щодня контрольні роботи?
— Не щодня. Але досить часто. Ось. ці листівки… Будь ласка!
Я простягнув мамі листівки. Та вона навіть не подивилася на них. Вона не зводила з мене погляду.
— Що ж ти накоїв? Чому так боявся нашої появи у школі?!
— Нічого я не накоїв. І не. боявся. Я просто забув, та й годі.
— Але ж там, кажуть, висіла об'ява!