Тут я затинався і починав вигадувати: «Але тим часом Сашко не повинен забувати і про духовну їжу: більше читати різних цікавих книжок і головне — частіше ходити в кіно!» — так вигадував я, читаючи листа, адресованого дідусеві. А придумавши про кіно, я подумав, що кожного разу, читаючи мамині листи, зможу вигадувати щось вигідне для себе. І наступного разу, дійшовши до слів «Але, тим часом…», я прочитав таке: «Але тим часом ти, Сашко, ні в якому разі не повинен рости маминим синком. Купайся в річці скільки тобі буде завгодно! І на сонці можеш лежати хоч цілісінький день. Спати лягать вчасно зовсім не обов'язково, можна лягти і трохи пізніше — нічого з тобою не станеться! Та й щодо їжі я теж передумала: можеш їсти в будь-який час…»
Здається, я перестарався, бо дідусь поправив пенсне на носі, ніби бажаючи краще розгледіти моє обличчя.
— Так-так, — задумливо промовив він. — Маминих синочків ми ще в гімназії били. І зараз терпіти їх не можу. Та ось щодо харчування і сонячних ванн Марина, здається, переборщила. А взагалі, пречудова річ — рости на привіллі!
Потім мама ще присилала листи. Кілька разів їх читав дідусь. Але, на моє щастя, мама нічого вже про переекзаменовку не писала.
Вирішила, що я нарешті запам'ятав її поради і вчуся що є змоги.
Я й справді щоранку розкладав на столі свої підручники і зошити, саморобну дерев'яну чорнильницю і саморобну різьблену ручку дідусевої роботи. Та рожеві промокашки так і залишалися чистими, бо ж щоразу хто-небудь стукав у двері. Приходили дідусеві пацієнти. Одним він просив передати рецепти, іншим — усні поради. А оскільки всі хворі у місті з дитинства звикли лікуватися тільки у дідуся, вірили лише йому і називали його «професором», двері безнастанно відчинялися й зачинялися, як у найсправжнісінькій поліклініці.
Приходили навіть хворі з Хвостика. Хвостиком називали околицю міста, що простяглася за річкою вузьким довгим ланцюжком білих будиночків. В обхід, через міст, до Хвостика треба було добиратися години півтори. А річкою, казали, значно швидше.
Деякі пацієнти просили дідуся зайти увечері до них додому, «якщо він, певна річ, не дуже втомиться». Вони чудово знали, що дідусь усе одно зайде, хоч би як він стомився.
Тільки-но чулися кроки, я похапцем ховав під скатертину все, що могло викрити мене. Адже кожного разу я сподівався побачити у дверях Сашка чи Липучку, а для них я був «дуже культурний, дуже освічений і дуже грамотний москвич». Коли ж нарешті у мене уривався терпець і я твердо вирішував залишити скатертину у спокої, у дверях справді з'являлися мої нові друзі. Ховати докази було вже пізно, і я просто зіштовхував їх під стіл. Від цього підручники мої дещо потріпалися і стали якісь немов роздягнуті, тобто вислизнули з обкладинок.
Іноді мені раптом вчувалися важкі кроки Андрія Микитовича. Адже він обіцяв «якось нагрянути у гості». Та він не приходив. «Мабуть, зневажає мене! Кепкує!» — з досадою думав я, згадуючи про двійку з єхидною закарлючкою на кінці.
Щоночі, лягаючи у постіль, я робив складні перерахунки і заново складав графік свого навчання. Виходило, що я повинен учитися щодень по три з половиною години, потім по чотири години, по чотири з половиною… Цифри дедалі зростали й зростали. Коли нарешті дійшло до п'яти годин, я сказав собі: «Годі! Отак врешті-решт вийде, що я повинен вчитися двадцять п'ять годин на добу! Завтра мене вже ніхто не сполохає!»
І знову мене сполохала Липучка. Вона завжди дуже оригінально входила до кімнати: постукає — і одразу увійде, не чекаючи, поки я скажу: «Можна!» або «Хто там?». Незрозуміло навіть, для чого вона стукала. Я ледве встигав скидати під стіл підручники і зошити. Так було й цього разу.
Але на порозі Липучка дуже довго тупцяла. Видно було, що вона хоче про щось запитати мене чи попросити.
Липучка була вся якась різнокольорова: волосся — руде, обличчя — червоне від ніяковості, сарафан — невизначеного, цвілого кольору, ноги — зверху бронзові, а внизу сірі од пилюки, ніби навмисне присипані порошком.
— Ой, не знаю навіть, з чого почати… — вимовила нарешті Липучка.
— А ти почни від самого початку, — порадив я.
Набравшись сміливості, вона сказала:
— Ой, Шурко, ти повинен мені допомогти! Заяву одну скласти… Дуже важливу! До міськради. Розумієш?
Я похитав головою: мовляв, поки що нічого не розумію.
— Ну, одне слово, справа така, — почала пояснювати Липучка. — Від станції до нашого міста досить далеко. До того ж дорога вгору… А автобуса немає. Хоч на собі речі тягни! Треба, щоб автобус ходив.