Я почав гарячково метикувати, але слово «інженер» ніяк не змінювалося.
— Це виняток, — сказав я. — Треба просто запам'ятати це слово — та й годі.
— Тоді зміни слово «директор», щоб ненаголошена стала наголошеною.
Я знову і так і сяк покрутив подумки слово, запропоноване Сашком. Нічого не виходило.
— Це теж виняток, — пояснив я. — І не перебивай, будь ласка!
— А ти не забивай мені голову всілякими правилами! Я їх без тебе знаю, а пишу все одно з помилками. Адже на кожне правило дві тисячі винятків. Давай краще диктанти писати.
Що я мав робити?
— Гаразд, візьмемо перший-ліпший уривок з Гоголя, — погодився я і розкрив «першу-ліпшу» сторінку, закладену промокашкою — вже не чистою, а з пунктирними слідами букв і розпливчастими обрисами ляпок.
Я почав виразно диктувати:
«— Поцілуйтеся із своєю свинею…»
— Сам ти поцілуйся зі своєю свинею, якщо так диктувати збираєшся! — розізлився раптом Сашко.
— Так з учителями не розмовляють! — у свою чергу обурився я.
— А чого ж ти кожну ненаголошену, як наголошену вимовляєш? Просто натискуєш на неї з усіх сил. Сам казав, що ненаголошені звучать ослаблено, невиразно… Мені твої підказки не потрібні!
Я й справді промовляв кожне слово мало не по складах і дуже ясно вимовляв ненаголошені голосні.
Адже мені завжди хотілося, щоб саме так диктували вчителі.
— Ти по-людськи диктуй, — вже зовсім осмілів Сашко. Здавалося, він ось-ось скаже: «А то як дам!»
Тоді я почав диктувати дуже швидко. Сашкова ручка знову зупинилася.
— Не корч з себе дурника, — попередив він. — Хочеш, щоб я взагалі жодної букви не розібрав? Чи то як? Ти самі тільки ненаголошені від мене ховай. Зрозуміло?
Так, справжнім учителям і не снилися, мабуть, такі учні!
Я диктував, майже не заглядаючи до книжки: весь уривок був визубрений напам'ять. Сашко здивувався:
— Ти всього Гоголя, чи що, напам'ять знаєш?
— Ну, не всього, звісно, — скромно відповів я. — Але чимало з його творів…
Сам того не помічаючи, я почав висловлюватися якось по-дорослому: адже я все-таки був педагог!
— Шпар далі! — розпорядився Сашко. Та ось я дійшов до кінця і сказав:
— Досить! Давай перевіримо! — А сам подумав: «Зараз почне сперечатися. Скаже: диктуй далі. А я далі не вивчив».
Але Сашко покірно простягнув мені зошита. Перевіряв я дуже повільно, про себе повторюючи текст і по буквах пригадуючи, як написане кожне слово в книжці. Перевіривши слово, я машинально підкреслював його, як це робила телеграфістка, коли підраховувала вартість телеграми.
Помітивши, що я весь час підкреслюю, Сашко захвилювався:
— Невже стільки помилок?
— Та ні… Я просто так, для себе.
Насправді помилок було всього п'ять. Я позаздрив Сашкові: адже вчора, вперше переписуючи цей уривок напам'ять, я зробив значно більше помилок.
«Сашко пише вдвічі краще від мене, — і все-таки у нього двійка, — подумав я. — Отже, якщо я буду робити помилок удвічі менше, ніж зараз, я все одно не здам переекзаменовку…» Від цих думок обличчя у мене стало таке сумне, що Сашко навіть насторожився:
— Дуже погано, га?
— Та ні, цілком пристойно, — відповів я і, взявши ручку, вивів під Сашковим диктантом чітку, з гострими кутами четвірку, схожу на недописану букву «Н».
— Надто вже ти добренький, — посміхнувся Сашко. Адже він не знав, що це була моя давня мрія, щоб за п'ять помилок ставили четвірку.
Я зітхнув так полегшено, як зітхав у класі, почувши рятівний дзвоник, що позбавляв мене виклику до дошки. «Слава богу, перший урок закінчився!» — подумав я.
Та де там! Сашко раптом заходився випитувати у мене, чому важкі слова пишуться не так, як вимовляються. Почав він зі слова «поцілуйтеся».
У школі вчителька часто говорила мені: «Петров, ти зовсім не вмієш аналізувати слова». Проте вмів я чи не вмів, а зараз треба було аналізувати. Спершу я намагався змінити слово так, щоб на перший склад «по» падав наголос. «Поцілунок, поцілуватися…» — шепотів я про себе. Та наголос ніяк на «по» не потрапляв. Тоді я подумав: «А що таке, власне, оце „по“?» І раптом мене осяйнула думка: та це ж префікс! Авжеж, звичайнісінький префікс. Але ж префікса «па» взагалі не існує на світі. То лише в танцях бувають різні па, а префіксів таких не буває. Значить, усе дуже просто. Я пояснив це Сашкові.
— Угу… Цікаво, — сказав він. І щось записав у зошит, нібито оцінку мені виставив. — А скажи, будь ласка, чому пишеться «свиня», а не «свеня»? Не знаєш?
— Таких запитань учні не ставлять! — обурився я. — Схоже, що я тільки-но з дитячого садка прийшов, а ти вже десятикласник і екзамен мені влаштовуєш.