Сказавши про дитячий садок, я одразу пригадав вірші Маяковського, які ми там вчили напам'ять: «Виросте із сина свин, коли син свинятко…» Ці вірші я одразу ж прочитав Сашкові.
— Якщо «свин» — значить, «свиня», — пояснив я.
— Угу, — знову промовив він і знову записав щось у зошит.
Одне слово, недарма я напередодні зубрив правила. І зовсім не з самих лише винятків наша мова складається. Дарма Сашко про неї такої думки!
Відтоді мені дуже сподобалося «аналізувати» слова.
Тільки-но почую якесь важке слово, одразу ж починаю розбирати його. І дуже часто воно виявляється зовсім не таким-то уже й важким.
Але й на розборі слів той перший урок не закінчився. Адже у нашому «класі», на жаль, розпоряджався не вчитель, а учень.
— Давай-но тепер я подиктую, — сказав Сашко і підвівся зі стільця, поступаючись мені місцем.
Але я сідати на це місце зовсім не хотів.
— Ти? Мені?! Будеш диктувати?!
— Ага. Я! Тобі! Буду диктувати! — передразнюючи мене, відповів Сашко.
— Навіщо ж марнувати час? Адже його не повернеш!
Та мої педагогічні напучення на Сашка не вплинули.
— Диктувати теж дуже корисно, — пояснив він. — Це мені сама Ніна Петрівна радила. Хто-хто, а вона краще від тебе розуміє. «Коли, — каже, — диктуєш, дуже уважно вдивляєшся в кожне слово». Зрозуміло?
Сперечатися з Ніною Петрівною було небезпечно. І я, мов потопаючий за соломинку, схопився за уривок з Гоголя. Адже я знав його напам'ять.
— Гаразд, заспокойся. Ніхто з твоєю вчителькою не сперечається. Диктуй мені, — будь ласка, перший-ліпший уривок. — Я взяв томик Гоголя. — Ось, наприклад, зі слів: «Поцілуйтеся зі своєю свинею…»
— Що це тобі весь час одне й те ж місце випадково трапляється? — здивувався Сашко.
«Зараз про все здогадається!» — злякався я і з найнезалежнішим виглядом промовив:
— Диктуй звідки хочеш. Хоч з «Носа»! Хоч із «Записок божевільного»!
— Справді, одне й те ж двічі читати нецікаво, — сказав Сашко. — Я щось інше знайду.
Він почав гортати сторінки, а я від передчуття свого цілковитого краху, здається, зблід, сів на стілець і тремтячими пальцями взявся за ручку.
Сашко тим часом міркував:
— У нас тепер збірники якісь одноманітні виходять. Якщо веселий — то регочи без упину, поки живіт не заболить. А коли вже сумний, то теж до самого кінця… Посивіти можна! А в Гоголя, бачиш, як усе різноманітно. Ось Іван Іванович з Іваном Никифоровичем лаються… Смішно, еге ж? А поряд, на сто дев'яносто першій сторінці, «Вій». Аж мороз по шкірі! Прочитаєш збірник — і посмієшся, і поплачеш… Так цікавіше. Ось я тобі зараз із «Вія» продиктую. Найстрашніше місце!
«Нехай диктує, — подумав я. — Скажу, що від страху помилок наробив. Нічого, мовляв, не міг збагнути від жаху. Затьмарення мозку сталося. Сила художньої літератури!..»
— Отже, описання Вія, — сказав Сашко. — Зрозуміло? Пиши. Тільки я повільно диктуватиму, щоб у кожне слово вдивлятися… «Весь був він у чорній землі… Як жилаві міцні корені, виступали його засипані землею ноги й руки…»
— Ой, невже так просто й написано: «Увесь був у землі»?! — вигукнув я.
— Просто так і написано. Не віриш, подивися!
Мені цього тільки й треба було. Я, ніби не довіряючи Сашкові, схопив книжку й прочитав усе, що там було про землю. Ну, звісно, заразом й ненаголошені голосні розгледів.
— Так, справді так… Ти бач, який жах!
Я усівся на місце й одразу записав прочитані речення.
— «Довгі повіки опущені були до самої землі», — читав далі Сашко.
— Ой, невже просто до самої землі? — знову подивувався я. — Так і написано?
Я знову підхопився зі стільця й зазирнув у книжку.
— «З жахом помітив Хома, що обличчя було на ньому залізне…» — повільно, ніби вивчаючи напам'ять кожне слово, диктував Сашко.
— Ой, невже такий страшний? Обличчя залізне?!
Я підхопився втретє і, тремтячи від жаху, вихопив у Сашка синій томик. А сам з надією подумав: «Так я, мабуть, увесь диктант без єдиної помилочки напишу!»
Та де там, Сашкові мої зіскакування зі стільця набридли.
— Чого це ти весь час ойкаєш, як Липучка? — розсердився він. — А ще казав, що всього Гоголя напам'ять знаєш!
— Певна річ, знаю… — забелькотів я. — Але класика, розумієш, така прекрасна, що кожного разу здається, немов читаєш уперше.
Сашко поморщився: він не любив гучних фраз.
— Гаразд… Сиди сумирно — і годі. Коли іще раз підскочиш, дам по карку! Зрозумів?