Так, я одразу все второпав. І вголос припустив:
— Якась стороння людина написала.
Веник стенув своїми плечиками:
— Загадково! Ніхто із сторонніх, здається, не в курсі того, як називається наш катер.
— Підслухав — і дізнався. Подумаєш, «не в курсі»! Один ти в курсі, чи що, — насипався я на Веника.
А сам подумав: «Яке щастя, що Сашко не перевіряє мої диктанти й не знає мого почерку!» А ще я подумав, що треба вчитися тепер значно більше. З того дня ми почали писати диктанти не тільки ранками, а й вечорами — як кажуть, на сон грядущий. А ночами мені ще частіше почали снитися хороводи орфографічних помилок і двійки з єхидними закарлючками.
«Порушників кордону» ми шукали головним чином у воді. Всіх незнайомих нам хлопців ми витягували з води на свій «катер» і вимагали пред'явити документи. «Порушники» були або зовсім голі, або в самих трусах, тож документів у них не виявлялося.
— Дивно, дивно… — говорив Сашко. — Як це ви вирушаєте у плавання без документів?
«Порушники» дивилися на нас, мов на божевільних. І я сам, між іншим, думав, що все це — непотрібні ігри і що через наші з Сашком переекзаменовки ми так і не зможемо використати свій пліт по-справжньому, для якоїсь важливої справи.
ОДНІЄЇ НОЧІ…
Ніколи я не забуду цю ніч.
Увечері ми з Сашком подиктували один одному. Я знову вголос повторював, що через Сашкову переекзаменовку (про свою власну я, звісно, тільки подумав) ми ніяк не можемо використати свій пліт. Сашко почав виголошувати усілякі благородні речення, на зразок, що ніхто не повинен страждати через його двійки і що ми можемо плисти без нього куди нам заманеться. Тоді я теж почав бити себе кулаком у груди: ніколи, мовляв, не залишав і не залишу товариша у біді!
По сходинках застукотіла палиця: дідусь повернувся з вечірньої прогулянки.
Іноді він повертався значно пізніше, бо його просто на вулиці перестрівали й закликали до себе пацієнти: то послухати серце, то перевірити легені, а то й просто чаю випити.
Ми з Сашком розпрощалися до ранку, не підозрюючи, що побачимося раніше.
А вночі раптом щосили задзеренчала жовта скринька з ручкою на боці, схожа на кавовий млинок. Такий у дідуся був телефон. Він будив нас не вперше: дідуся і вночі викликали до лікарні чи, як він казав, «на складні випадки».
Дідусь завжди пошепки відповідав у трубку:
— Їду. Ну, про що там говорити!
А насправді йому доводилося не їхати, а йти, бо ж машини у нього не було. Черевики дідусь у таких випадках узував в останню чергу і вже за дверима, а палиця його не перелічувала сходинок. Невже він гадав, що я сплю і нічого не чую?
Цього разу дідусь довго не відходив від жовтої скриньки.
— Так-так… Кепське становище, — тихо говорив він у трубку. — До Хвостика я години півтори добиратимусь. Це якщо в обхід, по дорозі… Та що ви! Звідки зараз машина? Через річку, правда, значно швидше… Та немає у мене персонального пароплава…
Я так стрімко підхопився зі своєї розкладачки, що ніжки, які були просто під моєю головою, підломилися, потягнули за собою інші дві пари ніжок — і розкладачка сама по собі почала складатися.
— Є пароплав! Є, дідусю! Є!.. — закричав я.
Від несподіванки дідусь випустив трубку, вона зателіпалася на шнуркові, заторохтіла об стінку.
— Про що ти? Який пароплав? — пошепки, ніби все ще боячись розбудити мене, запитав дідусь.
— Наш пароплав! Наш катер «Непереможний»!
Дідусь повернувся й почав нишпорити руками по стіні, шукати трубку. Нарешті знайшов її і прошепотів:
— Зачекайте хвилинку. Я тут владнаю дещо… — Він затис трубку долонею і звернувся до мене: — Перевтомився ти, чи що? Завчився з Сашком? Чи, може, на сонці перегрівся?
— Я не перегрівся, дідусю. У нас є пароплав. Слово честі, є!
— Пароплав? Уявіть собі, які дурниці верзе! — Як завжди, коли хвилювався, дідусь звертався до когось третього, що ніби незримо був присутній у кімнаті. — Які судновласники знайшлися!
— Ну, власне, це ми його так називаємо… пароплавом. А насправді це пліт. Ми самі побудували, слово честі.
— А, пліт? Отак би одразу й казав. — Дідусь нахилився над трубкою. — Тут ніби намічається вихід із становища. Я приїду… Ну, про що там говорити!
Мені дуже хотілося самому, без сторонньої допомоги, перевезти дідуся до тієї частини міста, що називається Хвостиком. Це був би подвиг! Про нього могли б написати в газеті, про нього довідалися б усі! І тітонька Кланя довідалася б. І тоді, може, вона визнала б, нарешті, що я гідний син своєї мами. Та одразу я подумав, що Сашко, певно, ніколи б не поплив без мене.