— Не барися, — попередив дідусь. — Дорога кожна хвилина. Я поки що спускатимусь до річки. Бо ж ми з нею повільно ходимо. — Він погладив схоже на бублика руків'я своєї саморобної палиці. — Наздоганяйте мене!
Я вже був унизу, коли дідусь стуком палиці зупинив мене.
— Обережніше! — крикнув він, прикриваючи рота долонею. — Клавдія Архипівна під ліжком дрючок для злодіїв тримає!
Я не боявся дрючка тітоньки Клані, бо добре знав, біля якого вікна стоїть Сашкове ліжко.
Перш ніж злізти на підвіконня, я секунду поміркував: «Як розбудити Сашка, щоб він не злякався і не закричав спросоння? Може, спершу затиснути йому рота? А втім, Сашко й не закричить, адже він не якийсь там Веник».
Я сміливо виліз на підвіконня і побачив, що Сашко не спить: він підвівся на лікті й нахилив голову, до чогось прислухаючись.
Не встиг я слова вимовити, як Сашко пошепки спокійнісінько запитав:
— Що там сталося?
— Ти всю ніч не спиш хіба? — запитав я.
— Та ні, просто почув, як ти зіскочив з ганку. У дідуся Антона не такі кроки. Що сталося?
— Дуже важлива справа! Розумієш, захворіла людина. Дуже важко… На Хвостику. Ми повинні перевезти дідуся. На плоту!.. Пішки йти дуже довго. У нього до того ж і ноги болять… А річкою утричі швидше!
Поки я все це пояснював, Сашко натягнув майку, тапочки й опинився поряд зі мною на підвіконні.
Дідуся ми наздогнали на півдорозі. Він ішов не своєю звичайною неквапливою ходою, як під час прогулянок, а швидкими і рвучкими кроками. Спина його весь час напружено здригалася: нелегко діставався йому кожний швидкий крок.
Дідусь бурмотів собі під носа:
— Адже попереджав, здається… Скільки разів попереджав! Як маленький!.. Як дитина… Зі смертю грається. Так-так…
«Кого це він шпетить?» — не зрозумів я. Ми пройшли мимо зеленого куреня. Але старий шпіц Берген навіть не гавкнув.
— Вартовий! — посміхнувся Сашко. — Пильний страж! Дрихне собі, мов ведмідь у барлозі.
Підганяти пліт до самого берега не було часу. Дідусь, не роздумуючи, присів на камінь, скинув черевики, шкарпетки, закотив штани, Потім він узяв у кожну руку по черевику, палицю засунув під пахву й сміливо пішов по воді. Ми з Сашком квапливо зашльопали позаду. На пліт дідусь теж заліз легко — принаймні швидше, ніж залазив Веник.
Ми посадили дідуся на маленький ящичок, на якому звичайно сиділа Липучка, коли розпалювала вогнище, варила юшку чи картоплю. Я витяг із води якір, і ми з Сашком щосили налягли одразу на дві жердини. «Непереможний» рвонувся з місця.
Посеред річки пролягла золота, ніби піщана, доріжка — це місяць освітлював наш шлях. Береги, які вдень були такі веселі, зелені від трави й різнобарвні від квітів, зараз видавалися похмурими, насупленими. Таким же похмурим, таємничим громаддям здіймався наш пагорб. Здавалося, що якесь велетенське чудовисько розляглося на березі й задрало вгору свою гостру морду. Немов двоє очей, світилися десь угорі двоє вікон.
— Напевно, там хворі, — сказав я. Мені завжди здавалося, що за вікнами, які не гасли вночі, страждають хворі люди.
Дідусь сидів згорбившись, спершись на палицю. Кишені штанів і піджака стовбурчилися від всіляких каламарчиків та інструментів. Трохи збоку стояли черевики. Почувши мої слова, дідусь отямився, підвів голову.
— Ні, це не хворі, — сказав він, — Праворуч — відділення міліції, а ліворуч… Не знаю… Може, хтось до екзаменів в інститут готується.
«Або до переекзаменовки», — одразу подумав я. Мені здалося, що й Сашко подумав те ж саме. Сперечатися з дідусем було марно: адже він знав усіх хворих у місті.
Околиця, що називалася Хвостиком, спала мертвим сном: ні шелесту, ні звуку, ні скрипу. На всьому березі світилося одне-єдине вікно.
— Там він лежить, — впевнено сказав дідусь. Підвівся і вказав палицею на немиготливий вогник, що неначе кликав нас.
По дорозі, орудуючи жердиною, я фантазував, ніби золотава доріжка посеред річки прокладена кимось навмисне від моста до Хвостика. Але вона не звертала до нього, а, тремтячи й переливаючись, бігла вперед, кудись далеко-далеко…
Я кинув якір, і ми на чолі з дідусем зашльопали до берега.
Я зрозумів, що вночі по вогниках не можна визначити відстань. Здалеку здавалося, що вогник на березі. А насправді він світився на самому кінці Хвостика. «А взагалі, яка чудова, хороша річ — ці нічні вогники! — думав я. — Адже вони, мабуть, так полегшують далеку дорогу: весь час здається, що мета вже близько, і крокувати веселіше».
Біля маленького одноповерхового будиночка, що своїм шпилястим дахом нагадував капличку, на нас чекав невисокий, кремезний чоловік у білій сорочці, яка, здається, не сходилася у нього на грудях. Обличчя в темряві не розгледів.