Це було дуже дивно: Вася навіть не доторкувався до гуталіну — він натирав свої черевики шматочком старого вицвілого килимка, який, за його словами, «колись був персидський».
Не бажаючи затьмарювати хорошого настрою, Вася підкорився і вийшов у коридор.
— Здоров був, Леоніде!
Усіх хлопчаків і дівчаток у будинку Вася називав повними, «дорослими» іменами: Леонід, Тетяна, Юхим… Хоч самого шофера хлопці запросто іменували Васею.
Тільки-по Льонька торкнувся трубки, сусідка відразу сповістила:
— А я ось була нещодавно в одному будинку, то там дітям взагалі не дозволяють підходити до телефону!
Льоня набрав номер і тричі виразно проказав:
— БОБУПІШ! БОБУПІШ! БОБУПІШ!
— Ось бачте: почав лаятися! — зраділа сусідка.
Вася Кругляшкін не витримав:
— Він не лається! БОБУПІШ — це, як на те пішло, скорочене слово: «Бойовий будинковий піонерський штаб»!
— От-от: «бойовий»! — не здавалася сусідка. — Всі вони розбійники і шибеники.
БОБУПІШ ЗАСІДАЄ
Тричі повторене слово «БОБУПІШ» означало сигнал негайного збору. Льонька міг би й просто сказати: «Швидше виходьте на подвір'я!» Та це було не так цікаво. До того ж він помітив, що у відповідь на таке звичайне запрошення його друзі не вельми поспішали. Ну, а таємничий сигнал діяв зовсім по-іншому: він примушував негайно зриватися з місця, забувати про все.
Уже через п'ять хвилин три члени «Бойового будинкового піонерського штабу» — Владик, Тиха Таня і сам Льонька — були в умовленому місці — за дровітнею.
Бракувало тільки Юхима Трошина.
— Завжди він запізнюється! — дивуючись з такої дивної звички, стенув плечима Льонька.
Владик зиркнув туди-сюди, кумедно зморщив маленького кирпатого носика і майже пошепки довірливо повідомив:
— Його батько вчора знову того… І боїться, щоб не побачили: по сторонах озирається. А я ось побачив! На свої власні очі! Вже вдруге!..
Владик завжди і все бачив «сам, на власні очі». Просто дивовижно було, як його очі всюди встигали і все умудрялись розгледіти.
— З пияцтвом треба боротися! — відрізав Льонька.
Тиха Таня, вмостившись на великому круглому камені й низько схиливши голову, читала товсту розтріпану книжку. Почувши про Юхимового батька, вона важко зітхнула, перегорнула сторінку і продовжувала читати.
Це нікого не дивувало, до цього всі звикли. Льонька знав, що Таня, хоч і заглибилась у книгу, чудово все чує і може зненацька вставити якесь несподіване зауваження.
Читаючи далі, вона сказала:
— Юхимів батько — зовсім п'яниця. Адже ви знаєте, чому він… Мати в них померла…
— То це ж коли було! — заперечив Льонька.
— Значить, досі переживає.
— Гаразд! Почнемо без Юхима, — сказав Льонька і насмішкувато глянув на Владика. — Ось ти у нас усе помічаєш: і хто нові занавіски купив, і кому шафу з магазину привезли. А це що таке? — Льоня підняв указівний палець, ніби закликаючи всіх прислухатися до маршу, що гучно гримів.
Владик здивовано потягнув своїм носиком, начебто «понюхав музику»:
— Це? Оркестр…
— Так! У нас на подвір'ї — музика, оркестр, а БОБУПІШ нічого не знає? БОБУПІШ! Господар подвір'я! Хтось репродуктор повісив, звідкись із горища платівки запускають… А ми лише слухаємо і дивуємося. Для чого ми тебе у штаб вибрали, га? Не знаєш? Щоб ти нам про всі новини вчасно доповідав!
— Я й доповім! — сполошився Владик. — І доповім! — він боязко озирнувся на дровітню, немов у ній хтось міг сидіти і підслуховувати. — Репродуктор цей «новенький» разом з вашим Васею Кругляшкіним установлював!
— Який новенький? Котрий бандуру тягає?
Тиха Таня одірвалася від книги:
— Не бандуру, а віолончель.
— От-от! Я сам бачив! На свої власні очі!
— Угу, зрозуміло, — сказав Льонька. — Вася, отже, встановлював, а цей… котрий у сімнадцяту квартиру в'їхав… Йому допомагав?.. Так?
— Та ні, — заперечив Владик, — усе було навпаки!
— Що — навпаки?
— Вася йому допомагав, а той командував: тут підкрутити треба, там дріт закріпити… І на стовпа він сам лазив. І на горище теж. Висунувся з горища й кричить: «Васю, лови дріт! Лови другий!»
— Ну, а Вася?
— Ловив.
— І що ж?
— Зловив!
— Брешеш ти усе!
— Брешу? Та я на свої власні очі… Він, цей новенький, і яму біля стовпа копав. Я думав, він скарб якийсь шукає, — підійшов зовсім близько й на самісіньке дно зазирнув. Глибока! Метрів зо два, не менше. А потім кінець дроту, який з горища тягнеться, в кільце згорнув і на саме дно кинув. «Заземлення!» — каже. І так це у нього все швидко вийшло!..