— У музиканта?! Та у них же руки ніжні, білі, пальці тоненькі… Вони, знаєш, як за пальчиками своїми слідкують — просто жах! Зламати бояться чи вивихнути. Не міг він яму копати.
— Копав! Я сам бачив: копав! А потім… — Владик озирнувся, підозріло обвів поглядом дровітню. — А потім я бачив, як він із своєї бандури… віолончелі тобто… щось таке таємниче діставав…
Владик навіть стишив голос і знову озирнувся на дровітню.
— Зовсім забрехався! — махнув рукою Льонька. — Ну, що він міг звідти діставати? Вона ж усередині порожня, ця віолончель!
— Та ні, не з неї, звісне, а з чорного футляра, в якому її тягає. Що на чорний гроб схожий.
— Гроб з музикою! — засміявся Льонька.
— Дуже дотепно, — не відриваючи очей від книги, зауважила Таня.
— Та-ак… Значить, новенький! Двох місяців не минуло, як в'їхав — і вже порядкує! — Льонька відкинув ногою шматок цеглини. — Тоді ми оголосимо цьому репродукторові бойкот! Не будемо його слухати!
— Вуха затуляти, чи що? — не зрозумів Владик.
Тиха Таня підвела на Льоньку здивовані очі й перегорнула сторінку:
— А по-моєму, треба його використати, цей репродуктор. Свої передачі влаштовувати. Як по справжньому радіо!
— Правильної — підхопив Льонька. І радісно забігав уздовж дровітні. — Влаштуємо свою радіостанцію! Концерти, бесіди всякі, передачі для батьків… Я так і хотів! А потім на запитання радіослухачів відповідатимемо… якщо зможемо…
Так було завжди. Тиха Таня мовчала-мовчала, а потім раптом висловила найслушніші пропозиції, але коротко, одним реченням. Льонька одразу ж, на льоту, підхоплював Танину ідею, розвивав її — і за півгодини усім здавалося, ніби це він, Льонька, все придумав. Та й сам він щиро в те вірив.
— Щодня передачі влаштовуватимемо! — торжествував Льонька. — І вранці, і ввечері.
— Може, й уночі теж? — спокійно поцікавилася Таня. — Так гарно буде: всі сплять, а ми собі говоримо-говоримо!..
— Вночі не можна…
— А вранці можна? Заняття у школі відмінимо — так, га? Всі домашні завдання і книжки закинемо?
Від Таниних слів Льонька завжди, як кажуть, приходив до тями, вгамовувався. Так сталося й зараз. Вираз його рухливого, худорлявого обличчя вмить змінився: захоплення поступилося місцем хвилині розгубленості, а потім — задумливості.
— Ну-у… тоді вечорами, — повільно промовив Льонька. І одразу знову пожвавішав: — Це навіть краще! Усі з роботи приходять, усі будуть слухати! Ми доведемо! Ми доведемо цьому нещасному віолончелістові, що повісити репродуктора на стовп — це ще не все! Це — ніщо! А ось передачі влаштовувати — інше діло. Пе-ре-да-чі!.. БОБУПІШ завжди щось та придумає! Правда ж?
— Ще б пак! — квапливо підтакнув Владик.
— «Ще б пак»! — передражнив його Льонька. — А про найголовніше ти й не довідався!
— Це ж про що?
— А про те — звідки вони платівки запускають. Не з горища ж, справді!
— На горище я не лазив…
— І не полізеш: злякаєшся!
— Я?.. Я?.. Я полізу! — раптом розхрабрився Владик.
— Та годі вже! Усі разом туди підемо. А дорогою і Юхима прихопимо.
Вони підійшли до будинку й почали на різні голоси гукати:
— Юхи-име! Юхи-ме!
У вікні, на п'ятому поверсі, з'явилося бліде, неголене обличчя:
— Юхим зараз вийде!
— Коли протверезиться, завжди добрий! — процідив Льонька. — Рукою затуляється, соромно!..
Юхим був невисокий, худенький хлопчина. На його блідому обличчі цього ранку особливо вирізнялися великі темні очі з запаленими повіками.
— Знову рюмсав? — похмуро запитав Льонька.
Тиха Таня пильно подивилася на Льоньку і твердо, виразно вимовила:
— Плакав, ти хочеш сказати?
— Ну, пла-акав… — виправився Льонька. — Яка різниця!
Він зиркнув на вікно, з якого щойно визирало неголене обличчя, і погрозив кулаком.
— Ти кому? — здивувався Юхим.
— Кому? Ясно — кому! Батькові твоєму!
Юхим опустив голову й тихо сказав:
— Не смій!
НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ
Будинок мав шість поверхів. Похилий дах ряснів телевізійними антенами, кожна з яких нагадувала Льоньці руль дерев'яного самоката. У трьох місцях, на однаковій відстані одне від одного, виднілись напівкруглі горбики горішніх вікон. З середнього вікна униз, до стовпа, тягнувся дріт. Він був туго натягнутий, і Льоньці, який любив пофантазувати, раптом здалося, що подвір'я — це арена гігантського цирку, а в повітрі, над ареною, натягнуто дріт, на якому відважні еквілібристи показуватимуть дивовижні номери.