— Що це ти робиш, Льоню?
— А ось фарбую стіну. У нас із усього будинку відібрали найдостойніших і доручили цю справу!
Ліді ніколи і в голову не прийшло б займатися малярними роботами, але те, що вона не потрапила в число «найдостойніших», боляче вразило дівчину.
— А хто це, цікаво довідатись, відбирав?
— Комісія! — не розгубився Льонька. — Дуже відповідальна комісія!
— І по всіх квартирах ходили?
— По всіх! Тебе, певно, вдома не було…
— Дуже дивно. Я, між іншим, двічі допомагала мамі робити ремонт і вмію фарбувати не гірше за тебе. Хочеш, покажу?
— Не можна, не можна! — Льонька з відчайдушним виглядом заступив собою і відро, і драбину, і чорну потвору з кісками. — Сказали, що нікому не можна довіряти!
— А тобі можна?
— А мені можна.
— Ну знаєш, коли вже тобі довірили, то мені й поготів можна!
У цей час вийшов на площадку Веня, хлопчик, який більше за всіх користувався добротою і безкорисливістю свого сусіди Гарика і якого всі в будинку звали Занудою. Побачивши відро, щітку й драбину, Веня не втримався від запитання:
— Ой, що це ти робиш?
— Не бачиш хіба? Ремонтую!
— Льо-онь, а Льо-онь, дай мазнути! Хоч разочок! — одразу заскиглив Веня.
— Ну що з вами вдієш? — безсило змахнувши руками, здався нарешті Льонька, помітивши, що маленька стрілка на ручному Лідиному годиннику загрозливо наближалася до дев'яти. — Гаразд: давайте! Тільки так: фарбуватимете по черзі. Спершу Гарик півгодини пофарбує, тоді Ліда, а ти, Веню, в останню чергу.
— Чому-у? Га, Льо-онь! Чому-у я в останню? Гарик, поступись мені, га?
Добрий Гарик вже ладен був безмовно поступитись, але Ліда вихопила у Льоньки щітку й міцно вклала її в руку своєму безхарактерному братикові:
— Тримай! І не будь ганчіркою!
— Так… — сказав Льонька й витяг із кишені синій вузький квиточок. — Значить, через півтори години я повернуся, — і щоб стіна була як новенька!
Щасливий Гарик почав уже залазити на драбину, але в ту ж хвилину з'явився «відділ технічного контролю» у складі Тихої Та ні і Юхима Трошина, Услід за ними, не кваплячись, витираючи піт з лоба, піднімався сходами й Олег Брянцев.
— Ага! — зловтішно вигукнула Тиха Таня. — Наш Льонька вже влаштувався: експлуатує найману робочу силу!
— Та що ви! Я просто… — розгубився Льонька.
— Адже ясно було сказано, що недосвідчених, тих, які не пройшли курс навчання, не допускати! — уже спокійним, діловим тоном повчально промовила Таня.
Горда Ліда з презирством глянула на Таню:
— Ми з Гариком двічі ремонтували свою кімнату. Разом із мамою… Тож, будь ласка, не хвилюйся.
— І потім, я… я передав їм свій досвід, — пробелькотів Льонька. А тоді одразу осмілів духом: — І взагалі, самі ж ви казали: «Треба усіх залучати до суспільно корисної праці!» Ось я й залучаю! Весь свій поверх залучаю!
Таня зміряла Льоньку з ніг до голови осудливим поглядом і раптом помітила у нього в руці вузький синій квиточок:
— А це що таке?
Як представник «відділу технічного контролю» вона взяла квиток, перевернула його:
— Ага, все ясно: сам зібрався розважатися, а інші за нього працюватимуть! От Олег о сьомій піднявся — і все вже на своєму поверсі зробив! А ти…
— А що я?.. Я на свої гроші купив квиток, щоб вручити його як премію тому, хто перший закінчить! Отже, Олегові! Одержуй, будь ласка, Олег, заслужену тобою нагороду! Мені не шкода… І мерщій біжи: за п'ять хвилин починається. От!.. От що я придумав! Погано, га?
Все це Льонька випалив одним духом, сам ще толком не розуміючи, хороша чи погана його вигадка.
— Це ти дуже чудово придумав, — першим підтримав Льоньку добрий Гарик, звісившись з драбини.
Льонька тицьнув квиток у руку розгубленому Олегові й гордо вигукнув:
— Що? Непогана ідея?!.
— Здається, перша, яку ти не перехопив на ходу в Тані, — несподівано з'єхидничав завжди скромний і сором'язливий Юхим Трошин.
«ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ»
Олегова бабуся надіслала листа на горище.
«Велике спасибі вам, юні друзі, за вашу турботу про ветеранів праці! — писала бабуся. — Не забуваєте ви про нас, старих! А про молодих ви іноді, на жаль, забуваєте. І, зокрема, про молоді таланти! А вони ж є! І живуть у нашому будинку. Недалеко за прикладом ходити: живе на першому поверсі юний віолончеліст Олег Брянцев. Чому ж ми не чуємо по радіо його віолончелі? А вона ж може і повинна зазвучати! Сподіваюся, що мій лист не залишиться без уваги!