— А ми ось зараз увільнимо його з цієї посади! — запропонував Левко Груздєв. — Переведемо на іншу роботу, з пониженням!
— Правильно! Треба його покарати! — загаласували з усіх сторін. — А то звик командувати!
— Ким же ми його призначимо? — з жалем дивлячись на Льоньку, промовила Люба Казачкіна.
Тиха Таня спокійнісінько вмостилася на дерев'яний стіл і сказала:
— Він любить командувати! От і нехай веде уроки гімнастики: «Раз-два, встали! Раз-два, сіли! Раз-два, кроком!..» І досвід вже має: влаштував сьогодні «фізкультхвилинку»!
Усім сподобалася Танина пропозиція, і її затвердили майже одноголосно. Тільки Владик утримався.
— А хто ж у нас тепер буде «найголовніший»? — несміливо запитав він.
— А навіщо нам «найголовніший»? — стенув плечима Олег. — Непотрібно більше! Годі! Усі разом працюватимемо. Так краще. Адже правда?..
Він підійшов до Льоньки, глянув на його сумну фізіономію і поклав руку на худе плече товариша:
— Ех ти, вихователь!..
«ЩО ЗЛАМАЛОСЬ — УСЕ ВІДРЕМОНТУЄМО!»
Тиха Таня без поспіху, задумливо перебирала підручники. Одні вона залишала на столі, інші клала в портфель. Були останні дні занять, і Таня вже думала про літо. Виїжджати з міста їй цього разу не хотілося. «Як же я поїду? — міркувала Таня. — А наше радіо? Усі вже звикли до передач… І я сама звикла. І потім, нова майстерня. Тільки-но відкрилася, стільки бігали, старалися, сварились — і раптом одразу поїхати!»
У цю хвилину пролунав дзвінок. «Хто б це міг бути? — здивувалася Таня. — Газети завжди у скриньку кидають. Може, телеграма?»
Хтось із сусідів відчинив двері, і Таня почула Льонин голос:
— Таня вдома?
А наступної хвилини Льонька, схвильований і червоний, з'явився у дверях.
— Слухай, Таню, ти накручуєшся? — випалив він просто з порога.
— Ти здурів, чи що?
— А мати твоя накручується?
— При чому тут моя мати? Кажи, у чому річ?
— У щипцях! Розумієш?
— Ні…
— Взагалі, така справа вийшла!.. Калерія Гаврилівна здала нам у майстерню свої щипці для накручування волосся. Це я її умовив. Невже, кажу, у вас нічого не зламалося за останній час? У всіх мешканців, кажу, вже давно щось та зламалося, а у вас іще ні. Чого ж це ви так відстаєте? Не скажу ж їй, що до нас ще майже ніхто нічого ремонтувати не приносив! Ну, через день вона прибігає зі щипцями. «Ось, — каже, — у мене зламалося!.. Зможете відремонтувати?» — «Зможемо», — кажу. І почав учора ремонтувати… А вони зовсім теє… просто навпіл!
— Виходить, «що зламалось — доламаємо!..». Так, чи що, — усміхнулася Тиха Таня.
— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув Льоня, — Так їй віддавати не можна: на весь будинок ославить, буцімто ми не ремонтуємо, а ламаємо. А якби у тебе були такі ж щипці, я б їх віддав замість тих. Розумієш? Я вже усіх дівчат у будинку оббігав. До тебе останньої прийшов!
Таня подумала трохи, стенула плечима:
— У нас у квартирі ніхто не накручується. А в інших… чекай, чекай! Адже навпроти нас перукарка живе! Тітонька Дуся! У неї, певно, є…
Прихопивши портфель, Таня вийшла на площадку парадних сходів і подзвонила у сусідню квартиру.
— Скільки разів казала: картопля нам не потрібна! І не дзвоніть уранці!.. — почувся з-за дверей сердитий голос.
— Тітонько Дусю! Це не картопля, це я, Таня!..
— Танечка?
Двері відчинилися. Вигляд у перукарки був заспаний. Вона була у халаті, а волосся її було, здавалося, запорошене лапатим снігом: вона накручувала його на білі папірці. Спостережливий Льонька скис:
— Ось ба-ачиш… Значить, щипців у неї немає!
— Яких щипців? — почувши Льончине запитання, жваво поцікавилася перукарка.
— Щипців для завивки, — пояснила Таня. — Нам дужа потрібні. Тільки назовсім.
— Либонь ти, Танечно, накручуватися зібралася? Щипцями шкідливо: волосся перепалюється. Це вже ти повір нам, цирульникам!
Слово «цирульник» здавалося тітоньці Дусі оригінальнішим і красивішим, ніж звичайне «перукар».
— І взагалі рано тобі, Танечко, накручуватися. Ти кіски свої бережи. Коси — це молодість!
Тітонька Дуся не просто стригла й зачіски робила — вона любила пофілософствувати на теми, пов'язані із своєю професією, яку вона дуже шанувала.