— Це в травні — ковзани? — усміхнувся незнайомець. — А верстат для ковзанів теж самі спорудили?
— Ось бачите: закріплюємо і точимо напилком.
— Бачу. А це що, токарний верстат! По дереву, так?..
Олег з повагою глянув на незнайомця: розуміється! Олег цінував людей, які тямлять у техніці.
— Так, це наш токарний верстат. — І, передбачаючи запитання незнайомця, одразу ж додав: — Самі зробили. На ньому можна шашки виточити чи шахи. Держак для лопат і для прапорців. Іграшки різні…
— Іграшки?! — Незнайомець так зрадів, ніби сам ще перебував у шкільному віці. — Іграшки — це добре. Неподалік від вас відкривається незабаром новий дитячий садок. При трикотажній фабриці… Ось ви й візьміть шефство над малюками.
— А чого ж? Можна… — погодився Олег.
— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.
— Та як вам сказати… Всі придумали!
— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.
«Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!» — подумав Олег.
І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: «Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)».
— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.
Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:
— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..
Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: «Я! Під моїм керівництвом!»
Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:
— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!
— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.
— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?
— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.
— З райкому?!
Враз усі обступили незнайомця.
— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб. Клуб будинку номер дев'ять дріб три! Як би на це подивитесь?
— А навіщо це потрібно? — розвів руками Льонька. — Адже у нас є БОБУПІШ! «Бойовий…»
— «… будинковий піонерський штаб»! — перебив його гість.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Льонька.
— Він усе звідкись знає, — тихо шепнув йому Олег. І голосно заявив: — У БОБУПІШ тільки чотири чоловіки входять, а в клубі будуть усі! Усі піонери нашого двору!
— Це буде чудово… — тихо підтримав Юхим Трюшин.
І Таня теж приєдналася:
— У піонерському клубі усі працюватимуть, а в БОБУПІШі один Льоня розпоряджається…
— Отже, згодні? Так і запишемо! — Гість схилився над блокнотом. — А ми вже й керівника гарного вам підібрали. Просто з виробництва. Та ви його знаєте краще за мене…
— Ми знаємо?.. — здивувався Льонька.
— Дуже добре знаєте! Він же в усіх ваших справах участь бере. І нам про вас багато гарного розповідає.
— Вася Кругляшкін! — голосно вигукнула Тиха Таня.
— Саме він! Хороший керівник?
— Ще б пак! — одразу підтримав Льонька. — Звісно, хороший: він же в нашій квартирі живе!..
У цей час до майстерні стрімголов ускочив Владик:
— Йдуть! Йдуть домогосподарки! З чайниками, каструлями, плитками… А одна навіть старі ночви тягне. Сам бачив, на власні очі!..
— Чому? Що це вони?.. — здивувалася Таня. — То не ходили, не ходили, а то раптом…
— Це Калерія Гаврилівна! — урочисто виголосив Льонька. — Нові щипці спрацювали! Я ж казав!..
ЗНОВУ… ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!
— Друзі! Друзі! Послухайте!.. — вигукував Льонька, розмахуючи білим аркушем, по якому рівними вузькими стежинками бігли урочисті чорнильні рядочки. — Ось послухайте, якого ми одержали листа з квартири номер сорок. Підпис не дуже розбірливий… але це пише якась жінка похилого віку.
— Звідки ти знаєш? — як завжди щось майструючи, запитав Олег. Цього разу він, озброївшись малярною щіткою і по лікті засукавши рукави, фарбував дерев'яний стіл-верстак.