— Звідки я знаю, що вона стара? — перепитав Льонька. — Дуже просто! З самого першого рядка: «У цьому будинку я живу вже сорок п'ять років…» Молода жінка не може стільки жити! Слухайте! Слухайте далі: «Спершу я займала комірчину без вікон у мадам „Жері-старшої“. Потім у цій комірчині старі речі складали… Прийшла революція, і мені дали велику світлу кімнату. Мені ще багато чого дали: і освіту, і роботу… Та хіба все перелічиш?! Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір…»
— Це можна! — промовив Олег, помахавши у повітрі малярною щіткою.
— Ні, слухайте далі! — закликав Льонька. — Значить, так… «Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір. Адже всередині, думала я, усе змінилося, зовсім інше життя настало, а зовні будинок усе такий же — сірий і похмурий. „Мадам Жері“ втекла за кордон. Та мені здавалося, що в деяких квартирах зловредна стара навмисне лишила після себе усякі огидні мікроби: плітки, чвари, лінощі, грубість… Щоправда, з кожним роком мікробів ставало дедалі менше й менше, та подекуди вони ще копошилися.
І раптом у нашому дворі зазвучав. новий голос — молодий, завзятий: „Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..“
„Сьомий поверх“ дуже швидко проник на всі поверхи, заглянув у всі квартири. Він почав знищувати шкідливі мікроби, пришпилювати їх до стовпа — до того самого, що стоїть у нас у дворі і на якому висить репродуктор. З'явилися юні спецкори, які почали робити в квартирах дуже корисну дезинфекцію. Спочатку люди, заражені мікробами „мадам Жері“, просто почали боятися пліткувати, сваритися, грубіянити. А потім і вони відчули, що без усього цього стадо ще краще, ще радісніше і спокійніше жити у наших квартирах.
Та молодий голос із „сьомого поверху“ не лише боровся із старим, але й увесь час пропонував щось нове — цікаве й добре.
І знаєте що: мені почало здаватися, ніби раптом змінився зовнішній вигляд нашого будинку. Його не перефарбували, бо гранітні брили фарбувати не можна. Проте вечорами в усіх вікнах почали з'являтися обличчя мешканців — привітні, веселі. Усі дивляться вниз і чекають, що розповість сьогодні молодий і завзятий голос. І ось цими днями цей голос почав читати уривки з щоденника колишньої домовласниці „мадам Жері-старшої“. Добре це придумали на „сьомому поверсі“: нехай усі (особливо молоді мешканці!) послухають, як жили люди у нашому будинку колись, до революції: ще більше цінуватимуть наше сьогодення!»
Льоня закінчив читати листа з сорокової квартири. Він переможно помахав ним у повітрі:
— Сьогодні ж треба оголосити його по радіо. Нехай усі довідаються…
— Що довідаються? — урвав його Олег. — Як ми чудово працюємо? А у нас іще аж ніяк не все чудово. І взагалі це негарно якось виходить: ніби якусь подяку самі собі прочитаємо. Стара жінка розчулилася — це приємно, звісно. А читати навіщо ж?..
— Правильно, — підтримав його Юхим. — Нескромно якось…
— Ну, як хочете! — махнув рукою Льонька. — Моя справа — фізкультхвилинки влаштовувати! Теж мені: нескро-ом-но! Не самі ж ми цього листа написали!..
Тиха Таня у прекрасному настрої зіскочила зі столу — і вчасно… Олег зі своєю щіткою і фарбою вже добирався до того місця, де вона сиділа.
— Годі сперечатися! Час починати передачу!.. — голосно вигукнула Тиха Таня. — Вмикаю мікрофон…
І знову внизу на стовпі ожив сріблястий репродуктор, схожий на дзвін:
— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..
КОЛЯ ПИШЕ ОЛІ, ОЛЯ ПИШЕ КОЛІ
Повість
ОЛЯ І КОЛЯ
Шосе довгою сірою шаблею розтинало ліс, що здавався непрохідним. Проте, під'їжджаючи до того місця, де шабля шосе перехрещувалася з іншою шаблею, що також розтинала ліс, але була більш відточена, сяюча і широка — з уральською річкою, — водії та їхні супутники здивовано здригалися: непрохідні лісові хащі сурмили сурмами, співали і навіть дискутували на тему: «Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?» І лише біля самого мосту стрілка, націлена на ліс, усе пояснювала. «Піонерський табір „Сосновий бір“», — було написано на ній вицвілими від сонця і дощу літерами.
Дискусії влаштовував головний редактор табірної радіостанції «Голос у лісі» Левко Звонцов. У школі Левко теж відповідав за радіопередачі, а заразом уже й за дружинну стінгазету… Майже всі давно знали одне одного: раніше вони жили на Півночі, де батьки їхні побудували алюмінієвий завод, а потім батьки переїхали на Урал будувати інший алюмінієвий завод, і діти переїхали з ними. Вони вчилися в одній школі, відпочивали в одному піонерському таборі «Сосновий бір», і всі знали, що краще від Левка Звонцова ніхто не вміє влаштовувати різні обговорення і дискусії.