Він стояв біля сільради, поряд з літнім лісником, весь час подумки повторював останні материні слова, теж звернені не до батька, не до лікаря у білому халаті й не до літнього лісника в гумових чоботях, а тільки до нього, до Колі, до нього одного на всьому білому світі:
— Все буде гаразд. Апендицит — це дрібниці. Від цього не вмирають…
Мати померла. Це було давно, в той рік, коли Коля ще тільки збирався на свій перший шкільний урок. А тепер він уже в шостому класі…
Минули роки. Але й тепер Коля згадував суворого молодого лікаря у білому халаті й коротку фразу: «Треба встигнути». Чому ж вони не встигли?..
Дивна, незрозуміла людям звичка з'явилася у Колі — мало не в кожного нового знайомого він запитував: «У вас був апендицит?» — «Був, — відповідали деякі. — Вирізали. Дріб'язкова операція!»
І знову та ж сама невідступна думка краяла його серце: «А коли б лікарня виявилася близько? А коли б дорога у лісі була зручнішою? Може, мати й зараз була б тут, поруч»… І він би слухав її голос: «У мене немає нікого ріднішого від тебе. І не буде».
Те далеке літо, спочатку таке сонячне й безтурботне, невідступно стояло у нього перед очима і ніяк не хотіло ставати спогадом…
ДУПЛО СТАРОГО ДУБА
Начальник табору дуже любив приймати делегації. Тоді в будь-яку спеку він з'являвся серед задушливого лісу в темному костюмі й при галстуці. Як екскурсовод, ходив з витягнутим уперед вказівним пальцем, пояснюючи, що бесідка називається бесідкою, а бібліотека — бібліотекою; поплескував по плечі всіх зустрічних дітей, хоч в інші дні ледве з ними вітався, і тоном батька рідного, що у все вникає, недоречно запитував: «Ну, як відбулася лінійка? Що було на раді табору?»
«Лінійка» і «рада табору» — це ті з небагатьох піонерських термінів, які він знав напам'ять. Майже ніхто з дітей не пам'ятав його імені та по батькові, а всі так просто й називали — начальник.
Він, здавалося, був твердо переконаний, що піонертабір для того головним чипом й існує, щоб його можна було показувати комісіям, завкому, будкому та цікавим туристам.
Оля не любила начальника табору. І якось, коли керівництво з будкому оглянуло всі табірні об'єкти, коли начальник табору стомлено вимовив свою улюблену фразу: «Ось так ми й живемо!», а керівництво вдячно відповіло йому: «Добре живете!», — Оля несподівано для всіх утрутилася в розмову:
— І все це зробив наш Фелікс!
— Хто-хто? — підкреслюючи свою особливу увагу до «голосу дітей», зацікавилося керівництво. — Піонер? Як його прізвище?
— Ні, це наш старший вожатий: Фелікс! Ми його на прізвище не називаємо.
Начальник табору зблід, а керівництво щось поспіхом записало до блокнота, на обкладинці якого, як устигли розгледіти всюдисущі діти, було золотом викарбувано: «Делегату профспілкової конференції».
Фелікс теж не любив начальника і працював у піонертаборі тільки тому, що не хотів на ціле літо розлучатися з дітьми, яких знав уже понад три роки: в школі у них він був старший піонервожатий.
Ще хлопчиком у Криму Фелікс наразився на міну, і йому відірвало праву руку.
«Відлуння війни!» — казав він, погладжуючи порожній рукав, заправлений за пояс.
Діти складали легенди про його ліву руку: він міг з її допомогою вилізти на верхівку будь-якої, «навіть найвищої сосни»; скільки завгодно разів переплисти найширшу річку; перетворити у підкову шматок найтвердішого металу, і ще багато-багато чого іншого…
Колі Свистуну здавалося, що Феліксів характер був чимось невловимо схожий на характер матері: старший вожатий не любив перекладати на плечі навколишніх свої турботи й нікому не скаржився на те, як важко цілі дні проводити в школі, та ще й вчитися заочно на третьому курсі педінституту, та ще й бути начальником міського штабу дружинників. А втім, Коля знаходив материні риси в усіх добрих людей, які зустрічалися на його шляху.
Так, багато різних справ було у Фелікса, але діти понад усе пишаються тим, що їхній вожатий став головним дружинником у місті. Вони розповідали, що Фелікс відважно і холоднокровно, «однією лівою» — як казали вони, розплутував найжахливіші й найзагадковіші злочини, які, звичайно, не зміг би викрити жоден Шерлок Холмс у світі.
Вечорами, коли таємниче, по-змовницькому, перешіптувались сосни, а хащі, що оточували табір, виповнювались тихим, приглушеним шерехом, дівчатка, зіщулюючись, просили Фелікса повідати про те, як він розправлявся з бандитами й іншими особливо небезпечними злочинцями.