Перед тим як переїхати до них у дім, Олена Станіславівна запитала у Колі, чи не заперечує він проти цього. Коля не заперечував… Потім якось вона довго бесідувала з ним і назвала цю бесіду «дуже важливою» для всього їхнього подальшого «спільного життя». Олена Станіславівна сказала, що Миколка з часом, звісно, повинен буде називати її матір'ю, Нелю — сестрою; а Неля, теж з часом, називатиме Колиного батька татом, а всі четверо вони неодмінно повинні стати друзями.
Вона додала також, що Коля і Неля мають бути у всьому рівні.
Неля, не «з часом», а просто-таки з першого дня почала казати Колиному батькові «тато», і він кілька днів здригався від несподіванки, коли вона його так називала.
— Ось бачиш, — сказала Олена Станіславівна Колі, — Неля, хоч і молодша, проте показала тобі приклад.
А Миколка не міг… Олена Станіславівна була, певно, дуже доброю чи, як говорив батько, «глибоко порядною» жінкою, та й Неля нічого поганого Колі поки що не зробила, однак друзями вони ніяк не ставали, хоч це, за проектом Олени Станіславівни, неодмінно «мало бути».
Олена Станіславівна пильнувала за тим, щоб Коля і Неля в один і той же час їли за сніданком, за обідом і за вечерею (Колі навіть діставалося більше, бо. він, як підкреслювала Олена Станіславівна, «повинен стати мужчиною»), але ніякого рівноправ'я все одно не виходило: Нелине піаніно, її покликання, її музичне майбутнє не лишали в квартирі навіть крихітної місцинки для Колиних захоплень і покликань, яких, утім, поки що й не було (коли, звичайно, не брати до уваги птахів), але які, можливо, могли ще з'явитися…
Вдома від Колі нічого надзвичайного не сподівалися, були цілком задоволені, коли він одержував трійки, хоча від Нелі суворо вимагали самих лише п'ятірок.
З приходом Олени Станіславівни батькові якось одразу стало точно стільки років, скільки було за паспортом, — сорок п'ять. Він уже не судив волейбольні матчі у дворі (Олена Станіславівна називала це хлоп'яцтвом), не ходив у спортивних сорочках з розстебнутим коміром і, хоч Олена Станіславівна мало не щотижня водила його до лікарів, почував себе дуже кепсько. «Ти забуваєш про свою хворобу!» — докірливо вигукувала Олена Станіславівна.
А мама якраз навпаки — старалась, щоб батько про свою хворобу ніколи й не згадував…
Так, у нової батькової дружини характер був зовсім інший, ніж у матері. Й інший характер став у всієї їхньої квартири. Дім їхній став тепер акуратний і підтягнутий., мовби застебнутий на всі ґудзики, як строгий темно-синій жакет Олени Станіславівни.
Материн портрет, якого Коля навіть не бачив раніше, Олена Станіславівна повісила на найвиднішому місці, над чорним блискучим піаніно, і, коли приходили гості, голосно всім повідомляла: «Це перша дружина мого чоловіка. Вона була чудова жінка. І безглуздо загинула від апендициту. Її звали Олена Сергіївна…» Колі хотілося заперечити, хотілося сказати, що маму звали просто Лілею. Йому чомусь було неприємно, що повне материне ім'я співпадало з іменем Олени Станіславівни. Хоч, певно, він був несправедливий…
Того пам'ятного дня, коли Коля повернувся з піонерського табору, в центрі столу красувався пиріг, куплений Оленою Станіславівною у сусідній крамниці «Кулінарія». Мати колись сама пекла пироги до святкових днів і взагалі навіть у будні любила поратися на кухні. Олена Станіславівна надавала перевагу напівфабрикатам і готовим обідам, які Коля й Неля по черзі (щоб у всьому було рівноправ'я) носили у судках з їдальні будівельників. Олена Станіславівна казала, що «така форма ведення домашнього господарства — найпрогресивніша і сучасна, якщо врахувати зайнятість наших жінок».
До дня Колиного повернення Неля вивчила нову музичну п'єсу — бравурну й урочисту, подібну до маршів, якими зустрічають переможців битв. А Коля з'явився на порозі з облупленим на сонці носом і зі старою, теж облупленою, валізкою.
Неля кинулася до свого круглого верткого стільця без спинки, відкинула блискучу кришку піаніно й заграла марш. Та вона не зуміла дограти до кінця…
— Де моя Чорна Спинка? — скрикнув Коля, заглушуючи піаніно.
Чорною Спинкою він називав поранену чайку, яку знайшов минулого літа на річці, біля табору, і всю зиму лікував.
— Вона… була на кухні, — відповів батько. І рушив назустріч Колі з розпростертими обіймами. — Здрастуй!..
Коля ухилився від його рук, кинув свою валізку на канапу і вискочив з кімнати. Усі троє — батько, Олена Станіславівна і Неля — перезирнувшись, невпевнено рушили за ним.
У кухні на підвіконні стояла порожня клітка… Це була не звичайна клітка, яку можна купити в зоомагазині, — а саморобна, дуже простора, щоб птах почував себе у ній вільно і не наштовхувався на дерев'яні перекладинки. Цю клітку Коля зробив дуже давно, з материною допомогою, і вона б, певно, цілком підійшла навіть для ширококрилого гірського орла, а не тільки для скромної чайки. Всередині клітки, в горщику з землею, ріс кущ, щоб птах, якщо він не був річковою чайкою, міг сісти на нього й згадати свій рідний ліс. Зараз листочки на кущі скрутилися в сухі трубочки: їх, певно, давно вже ніхто не поливав.