Зараз ти, напевно, думаєш: до чого я пишу все це? А до того, що ти, звичайно, ніяких слів з подвійним значенням у зошит не виписував, а я виписувала і вчора ще доповнила свої записи новим словом. Виявляється, «банка», уяви собі, теж має два значення.
Ну, перше всім відомо: банка консервів, банка варення. А є, виявляється, у цього слова і дуже поетичне значення: підвищення морського дна теж називається «банкою».
І біля такої «банки» завжди водиться надзвичайно багато риби. Відшукати її — це щастя для моряків! Сутулий, зморшкуватий старий, якого я вчора бачила, відшукав. Він море знає уздовж і впоперек, як ми з тобою наш «Сосновий бір» чи нашу Електролізну вулицю, по якій три роки бігали до школи. Бачиш, я так і кажу: «Наш „Сосновий бір“, „наша вулиця“. А чи скажу я коли-небудь „наше“ про те місто, в яке ми переїхали?
Одне слово, старий (тільки він не був іще старим) відшукав підвищення морського дна. І не дуже-то й далеко від берега. Ніхто йому попервах не повірив, що там найсправжнісінька „банка“. І він виходив та й виходив у море — в будь-який шторм, у будь-яку негоду, поки довів, що риби там видимо-невидимо. Прізвище у нього найзвичайнісіньке: Копитов. І тепер на всіх картах, які рибалки беруть з собою у море, написано: „Копитовська банка“.
Розкажи про це у нашому класі. Може, всім буде цікаво… От згадала про них про усіх, про нашого Фелікса згадала — і розстроїлася трохи. Нудьгую я, Колю. І листа тобі довгого пишу тому, що здається, ніби з усіма нашими розмовляю.
Про помилку і моє випробування подумай як слід. Це дуже важливо!
В останньому листі ти знову забув, що у мене є ім'я:
Оля.
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Сьогодні до нас у клас прибіг Фелікс і просто не заговорив, а закричав: „Ура! Ура!“ Ще ніхто не знав, у чому справа, але всі теж закричали про всяк випадок: „Ур-ра!“
Фелікс говорить: „Вітаю вас! Ви недарма влітку придумували різні імена для нашого міста. Я їх усі переписав і послав просто у міськраду. Звідти ще вище переслали. І ось нашому місту дали нове ім'я… Знаєте яке? Крилате! Місто Крилате! Завтра в газеті буде надруковано“. Всі почали галасувати від щастя, стрибати по партах. Левко Звонцов вигукнув: „От бачите, як я добре це придумав!“
І тут уже не пам'ятаю, хто саме… здається, я… сказав йому: „Це не ти придумав, це Оля придумала!“ — „Але ж дискусію я організував, — почав сперечатися Левко. — Якби не було дискусії, то й Оля б нічого не придумувала!“
Так, між іншим… Зовсім забув. Якщо для тебе це так важливо, я можу виконати твоє завдання.
Коля
Оля пише Колі
Я цілий день перечитую, Колю, твого листа. Він дуже-дуже хороший… З найпершого рядка! Нарешті ти згадав моє ім'я і написав: „Здрастуй, Олю!“ Спасибі тобі за це.
Та найголовніше — це нове ім'я нашого міста! Невже так і назвали — Крилате?! Як же тепер, цікаво, називатимуть усіх нас? „Діти Крилатого“! Або „крилаті діти“? А може, просто: „крилатики“? Звучить непогано.
Може, й тобі приємно довідуватися про мої новини? Давай так і будемо: ти розкажеш мені, я — тобі…
А про моє завдання і сюрприз забудемо. Ти пишеш: „Якщо для тебе це так важливо…“ Не треба, Колю. Вишли посилку назад. Вважатимемо, що вона не знайшла адресата. А я завтра чи післязавтра доручу свою важливу справу комусь іншому. Подумаю, виберу когось надійнішого і напишу йому листа. Час не жде!
Оля
ТЕЛЕГРАМА
Нікому не пиши. Все виконаю.
Коля
Оля пише Колі
Добрий день, Колю!
Біля нашого старого заповітного дуба, коли, пам'ятаєш, дуже жарко палало вогнище, ніхто не доручав нам посилати одне одному телеграми. Отже ти, можна сказати, навіть перестарався.
Але телеграма твоя прийшла вчасно — в той самий день, коли я вже збиралася доручити свою важливу справу комусь іншому. Сиділа на уроці й шепотіла собі під ніс імена всіх наших хлопців і дівчат — просто по алфавіту, як викликала до дошки наша вчителька літератури. Виявилося, що я всі тридцять дев'ять прізвищ знаю напам'ять, по порядку, як вони в класному журналі записані. І, називаючи пошепки прізвище, я одразу згадувала й обличчя, і характер, і улюблені слова, і навіть ходу…
Майже всі мені здаються звідси, здалеку, дуже хорошими, благородними, а погане кудись вивітрюється з пам'яті, ніби його й не було.
Навіть ти, Колю, уявляєшся мені звідси справжнім ангелом. А надто у порівнянні з Володею Артамоновим, з яким я сиджу за партою. Він раніше один сидів. Мене поряд із ним, на вільне місце, і посадили. Він мені на першому ж уроці записку написав: „Краще відмовся зі мною сидіти. Бо гірше буде! Попереду теж вільне місце є. Катай туди!“