Я б могла пересісти, але з принципу залишилася. А він на кожному уроці пише: „Катай, катай звідси! Бо гірше буде!“» Багато хто його боїться. «Не зв'язуйся!» — кажуть. А я ж з ним і не зв'язуюся, це він сам зв'язується. Побачимо ще, хто переможе. «Я, — каже, — з першого класу завжди один за партою сиджу. У мене парта люкс! Її так у класі й називають. Або: „персональна парта“. Я тебе тут прописувати не збираюся. Тож катай звідси!» І неодмінно своє улюблене «Бо гірше буде!» додасть.
Подумай, Колю: чому він має один сидіти, коли всі сидять по двоє? Це ж несправедливо! І я не поступлюся! Нехай хоч міну під мене підкладає — не поступлюся!
Я тільки-но зі школи прийшла, а там з цим самим Артамоновим посварилася і ніяк не можу заспокоїтися. Багато хто перед ним тремтить. Але ж повинні бути й сміливі хлопці в цьому шостому класі «В». Батьки у них рибалки, капітани… І самі від народження біля моря живуть. Чудасія: Артамонова злякалися!
Але ж я не це хотіла тобі написати. Я мала дати тобі своє важливе завдання. І дуже терміново, бо моя мама, яка поки що там, у нас, точніше, у вас (ніяк не можу звикнути!), у місті Крилатому, через десять днів також поїде услід за нами. Лист до тебе добиратиметься днів із п'ять, тож часу у тебе майже не залишиться. Ти, певно, поки що нічого не можеш зрозуміти, так? До чого тут моя мама і її від'їзд?..
У наступному листі все поясню. А зараз дуже стомилася. До побачення!
Оля
Оля пише Колі
Здрастуй, Колю!
Зараз тобі докладно все розтлумачу.
Мама моя затрималася в Крилатому (ех, здорово звучить!), бо ще не довела у себе в лікарні до повного одужання, до виписки тобто, п'ятьох своїх давніх хворих. Через десять днів вони виписуються, і тоді мама приїде сюди.
Вона поїде з вашого міста, а дві наші чудові кімнати на першому поверсі у будинку будівельників, де ми жили уп'ятьох (ще з татом, моєю сестричкою і бабусею), залишаться. Ти знаєш, як важко поки що у нас у Крилатому з квартирами, — ці кімнати одразу ж займуть. І ось що важливо, Колю, дуже важливо (запам'ятай це!), хто туди до нас в'їде! Ти повинен зробити так, щоб в'їхала наша шкільна гардеробниця Ганна Іллівна — ну, та, котра взимку кожного з нас попереджала: «Застебнися краще! Шапку на вуха натягни!» А якщо у когось вішалка на пальті обірветься, то сяде за своєю перегородкою і пришиє.
Я давно вже помітила, що вона як прийде з роботи, то з своїми доньками-двійнятками, дівчатками років п'яти, до темна у нас у дворі гуляє. Я якось запитала її про це. «Хіба, — кажу, — вони в дитячому садку за день не нагулялися?» Вона мені почала пояснювати, що свіже повітря дівчаткам дуже корисне. А я по голосу її відчула, що повітря тут ні до чого. Почала я тоді сусідок потихеньку розпитувати, і вони мені розказали, теж крадькома, щоб Ганна Іллівна не чула, що її сім'я в одній кімнаті живе. Та ще й біля кухні… А їх же п'ятеро, уявляєш собі!
У неї ще, виявляється, доросла дочка є, — в нашій школі в десятому класі вчиться. І чоловік Ганни Іллівни заочно якісь екзамени здає. Так от, щоб двійнята їм не заважали, вона, не відпочивши навіть після роботи, на подвір'ї тиняється. І взимку з ними до темна гуляє. Вони бігають, їм тепло, а вона руками по боках б'є, на одному місці стрибає, а додому не йде: нехай ті двоє у тиші працюють! І ті, звісно, не винуваті. І ніхто, мабуть, не винен, бо місто наше ще зовсім молоде, не оббудувалося, але Ганні Іллівні від цього, по-моєму, не легше.
Я багато разів її дівчаток до себе забирала, щоб вона додому піднятися могла (вони в нашому з тобою під'їзді на п'ятому поверсі живуть) і відпочила б хоч трохи. А коли довідалася, що батька в Заполяр'я відряджають, то одразу вирішила, що в наші кімнати повинна переїхати Ганна Іллівна зі всією своєю сім'єю.
Вони самі такі люди, які ніколи за себе не проситимуть і ніяких папірців збирати не будуть. Їм здається, що коли по закону належить, то про них і без нагадувань пам'ятатимуть. Тільки інколи ніхто й не згадує, а вони мовчать… Але тут уже наш «Загін Справедливих» утрутився. Всі довідки за них зібрали, я в житлово-комунальний відділ разів п'ять бігала. Всім уже довела, всі співчували Ганні Іллівні й навіть погодилися вже виписати ордер. Але тут Єрьомкіни дибки стали.
Це наші колишні сусіди, чоловік і дружина. Ти знаєш: вони між рамами свого вікна залізні грати спорудили й часто крізь них, мов із тюрми, на подвір'я виглядають. Ви їм якось у вікно м'ячем улучили, коли ще гратів не було, то вони цей м'яч у відділення міліції віднесли, звідти він до нас у «Загін Справедливих» (для вжиття заходів!) потрапив, а від нас знову у двір повернувся… Тепер згадав?