Єрьомкіни так ласкаво дивилися на пас, ніби ми були їхніми дорогими гостями. Вони нам чаю запропонували. І Білка зі страху мало була не погодилася, але саме у дверях клацнув ключ, і Єрьомкін радісно повідомив:
— Ну от, і наша сусідка прийшла!
На порозі з'явилася твоя мама. Вона була в осінньому пальті, а з-під нього виглядав білий халат. Я одразу ж підморгнув твоїй мамі, щоб вона через свою втому не забула нашої ранкової домовленості. Але вона не забула й навіть правдоподібно здивувалася просто ще в дверях:
— Ви до мене?!
— Громадянка Воронець? — запитав я.
Уже потім я згадав, що так звертаються лише до підсудних. Але твоя мама нічого не заперечувала й відповіла:
— Так, я.
— Ми до вас у справі. Від імені піонерського «Загону Справедливих»!..
— Що сталося? — скрикнула твоя мама.
І я навіть подумав, що вона, можливо, від утоми й справді забула про нашу ранкову розмову: дуже вона перелякалася.
— Ви виїжджаєте? — продовжував я свій допит.
— Так, через три дні…
— Дуже добре.
— Так, це ду-уже добре… — пробелькотіла за мною Білка, яка геть розгубилася. І навіть волосся її, як мені здалося, стало вже не таким яскравим, а трохи потьмяніло.
— Чому ж це так дуже добре, що я виїжджаю? — здивувалася мама.
— Тому, що у ваших двох кімнатах ми збираємося влаштувати дитячу кімнату. —
— Як це, пробачте? У двох кімнатах влаштувати… одну? — втрутився у розмову мій тезка в піжамі.
— Так, дитячу кімнату нашого «Загону Справедливих», — пояснив я. — Тому що ми якраз маємо шефствувати над різними малими дітлахами, які вдень без догляду залишаються. Повинні допомагати їм! Виховувати!
Єрьомкіни, як по команді, сіли на табуретки, які принесли для нас з Білкою. Але розмовляти продовжували дуже спокійно і ввічливо.
— Я розумію, що у нашому місті ще мало дитячих садків та інших позашкільних закладів, — сказав Єрьомкін. — За дітьми потрібен невсипущий догляд. Дитячі кімнати — це чудовий осередок освіти. Але в загальній комунальній квартирі…
— Це ненадовго, — заспокоїв я. — Поки побудують спеціальне приміщення. Усього на рік — на півтора…
Єрьомкіни підвелися з табуреток.
— Не хвилюйтеся, — вів далі я, — адже в ці дві кімнати є вихід з балкона просто на вулицю. А двері в коридор ми закриємо, щоб діти вам не заважали.
Єрьомкіни знову сіли.
— Вони нам не заважатимуть, — сказав Єрьомкін. — Але ми їм можемо заважати. Ну, якщо їм, наприклад, необхідно буде помити руки чи зробити ще щось… серйозніше. Вони ж повинні будуть звертатися до наших місць загального користування, а ці місця можуть виявитися зайняті: то дружина пере, то я голюся. Діти ж народ нетерплячий… Ви це знаєте краще від мене: адже ви самі ще діти!
— Та-ак… — погодився я. — Труднощі будуть. Проте іншого виходу, на жаль, немає.
— До того ж дітям у цих кімнатах буде дуже тісно, — сказав Єрьомкін.
— Ну, коли дітей збереться багато, я думаю, ви дозволите ненадовго випустити їх у коридор… Не всіх одразу, звісно, а так по п'ять-шість чоловік.
— По скільки?
— Ну, так… по три-чотири, — зменшив я на ходу. — Ви ж не буде заперечувати, щоб діти трохи побігали? Чи покаталися на велосипеді?
— Я, певна річ, не буду…
— А я буду! — зірвалася раптом Єрьомкіна. Вона вже більше не хотіла піддакувати своєму чоловікові. — Де це видано, щоб у комунальній квартирі…
— Ніде не видано, — урвав я її. — Але у нас нове місто — і поки не набудують спеціальних приміщень…
Єрьомкін посадив свою дружину назад на табуретку і спокійно промовив:
— Ми всі повинні зважати на юнацький, я б навіть сказав, на дитячий вік нашого міста. Але саме дбаючи про дітей, цих ровесників нашого міста, я не зможу допустити… А втім, не ви ж вирішуєте все це остаточно? Є, певно, й дорослі люди?
— Є, — відповів я. — Є дорослі люди. Ми можемо провести вас до начальника штабу дружини.
— Ходімо! — рішуче сказав Єрьомкін. І просто у піжамі ступив до дверей.
Але я зупинив його, бо ще не встиг попередити про все нашого Фелікса.
— Ні, краще підемо з вами іншим разом. А зараз ми оглянемо житлоплощу, що звільняється…
— Будь ласка, товариші! — гостинно вигукнула твоя мама так, ніби бачила нас із Білкою вперше у житті. І розчинила перед нами двері…
Коли ми вийшли на вулицю, я зняв з рукава твою червону пов'язку і сказав Білці: