Ти, Колю, знаєш наш уральський мороз — сухий, палючий. А тут іще холодніше… І повітря вологе, аж важке якесь… Отож наші рукавиці, я гадаю, знадобляться!
Оля
Коля пише не Олі
Школа № 3. Шостий клас «В».
Володимиру Артамонову (особисто).
Бережись, Артамонов! Наш всевидющий і всюдисущий «Загін Справедливих» пильнує за кожним твоїм кроком. Хоча ми й на Уралі, але й у вашому місті є наші «Пости Справедливості». Знай це і збирай дрібні дриганці!
Нам відомий кожен твій крок. Хочеш перевірити? Будь ласка! Ти — найдовший у класі. Найулюбленіший твій вираз: «Бо гірше буде!» Ти вважаєшся кращим воротарем у школі, бо інші воротарі ще гірші від тебе.
Та знай, Артамонов, що, коли ти ще хоч один раз назвеш свою сусідку по парті Олю Воронець Вороною, ми дамо такий удар по твоїх «воротах», що це вже буде вірний гол!
Знай, Артамонов, що ми всі стіною стоїмо за Олю Воронець, яка була нашим командиром. Ми всі її друзі й захисники! А за твоєю спиною ніхто не стоїть — тебе просто усі бояться…
Від цього самого дня, з цієї самої години, з цієї самої хвилини ти, Артамонов, повинен благати Олю Воронець, щоб вона ніколи не залишала твоєї парти. І щоб ніколи не пересідала ближче до дошки, де, як нам стало відомо, теж є вільне місце. І щоб не плела хустку для твоєї бабусі, а плела рукавиці для рибалок!
Ніхто й ніколи не повинен знати про цей таємний лист. Розірви його негайно. Або краще спали! Але спершу вивчи напам'ять! А якщо довідається про нього Оля Воронець, ми будемо мститись тобі довіку!
Бережися, Артамонов! Ми пильнуємо за тобою!
Головний Штаб Спостереження
всевидющого і всюдисущого
«Загону Справедливих»
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Ти в останньому листі спочатку пообіцяла розповісти про своє прохання, а потім забула.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Я нічого не забула. Я просто вирішила ще трохи подумати… Не квап мене. Гаразд?
Оля
Коля пише Олі
Я тебе, Олю, зовсім не кваплю. Просто мені шкода, що ти не пишеш про своє прохання. Я просто б одразу почав його виконувати! Я вже звик, що ти мене весь час випробовуєш, і навіть нудно якось без твоїх випробувань.
І твоїй Білці також не терпиться. Вчора вона підійшла до мене на перерві й запитує: «Невже Оля не доручила тобі ще когось переселити в нову квартиру?» — «Ні, не доручала…» — відповів я. «Давай тоді самі когось переселимо! Це надзвичайно цікаво!..»
Ти, Олю, пишеш, що мої листи зовсім не схожі на листи, а схожі на повість з продовженням. Мені це було дуже приємно прочитати, тому що я… Я зараз, Олю, розкрию тобі одну свою таємницю (здалеку, на папері, якось легше розкривати таємниці, ніж уголос). Адже я колись і справді мріяв писати оповідання. І навіть не просто мріяв, а й писав їх, записував у зошит.
Якось я приходжу додому — і бачу: Неля сидить за столом і вголос читає одне моє оповідання, ще не зовсім закінчене. Читає, а сама над кожним словом посміхається, і батько з Оленою Станіславівною теж злегенька посміхаються. Я відчуваю: вони намагаються стримати свої посмішки, але не можуть. Чимось моє оповідання їх розвеселило, хоча воно, було дуже сумне за змістом.
Коли вони мене у дверях побачили, то одразу зробили серйозні й уважні обличчя, ніби захопилися, слухаючи Нелю. Я вихопив свого зошита… А Олена Станіславівна вкрилася рожевими плямами і якось тихо, повільно промовила:
— Хіба Коля не дозволив тобі взяти цього зошита?
— Ні… Я сама… — пробелькотіла Неля. — А що тут поганого? Він же слухає, коли я граю. І ніякого дозволу не запитує!
— Це різні речі, — повільно мовила Олена Станіславівна. — Ти вчинила нечесно… Ти повинна попросити у Колі вибачення.
— Я? У нього?! Ніколи в житті! — закричала Неля. І побігла рюмсати в сусідню кімнату.
— Тоді я вимушена зробити це за свою дочку, — сказала Олена Станіславівна.
Вона так сказала, але я відчував по її тону, що не маю ніякого права вибачати чи не вибачати їй. І тому я нічого не відповів, а схопив зошит, утік на подвір'я і довго сидів там біля свого улюбленого зеленого горбика. Мені дуже хотілося довести їм усім, що зовсім не обов'язково кепкувати над моїми сумними оповіданнями. І я надіслав зошит до редакції.
У ті дні, коли виходить «Пионерка», я перший біг до поштової скриньки й просто-таки впинався очима у кожну замітку. По заголовках я б, звичайно, теж міг визначити, що оповідання моє не надруковане, але я думав, що в редакції могли заголовок змінити. Адже, певно, буває так, що заголовок не подобається, а все оповідання подобається.