Я бігав до поштової скриньки в будні дні, коли виходить «Пионерка», а товстий рекомендований пакет на моє ім'я прийшов саме в неділю. І я тоді був на подвір'ї. Його передала мені Олена Станіславівна. По товщині конверта вона, звісно, зрозуміла, що зошита з оповіданнями мені повернули назад. Отож нічого я їй, батькові і Нелі не довів. Не зумів я нічого їм довести…
Лист із редакції був дуже коротенький. Там писали, що якраз назва оповідання «дуже багатообіцяюча», проте саме оповідання «розчаровує, бо сюжет його вигаданий, а не взятий з життя».
Тоді я почав писати вірші. І їх мені також повертали назад. Правда, конверти вже були тоненькі, і Олена Станіславівна з Нелею не могли здогадатися, хвалять мене в цих листах чи лають.
Мене не лаяли, але писали, що я «не оволодів віршованою формою», і знову звинувачували в тому, що «сюжети вимучені й нежиттєві».
Мені здалося, що всі мої домашні нишком торжествують. І коли вони починали хвалити Нелю за її здібності й працелюбність, мені завжди здавалося, що вони чогось не домовляють, що самі в душі думають: «А у тебе ніяких здібностей немає. І працелюбності вистачає тільки на те, щоб возитися зі своїми птахами!»
І я так сильно захотів довести їм, що вони неправі… Так сильно, що навіть, пам'ятаєш, украв чужого вірша й хотів видати його за свого. Я ніколи не забуду того батьківського дня і твого обличчя, коли ти рвала на клаптики чужий вірш, який я підписав своїм прізвищем. Я давно хотів сказати тобі про це, що цього більше ніколи не буде. І от зараз кажу…
А якщо листи мої й справді хоч трошки схожі на оповідання чи там на повість, то це чудово. Це у мене якось ненароком, само по собі виходить… А можливо, тому, що у них сюжети не вигадані, як було у тому моєму зошиті, а «взяті з життя». Я дуже добре запам'ятав слова, які були у тих красивих конвертах, гладеньких і з запахом клею, що мені прислали з редакції.
Я тепер навіть навмисне писатиму листа, як оповідання. З усілякими подробицями. Нехай у мене буде хоч один справжній читач: ти, Олю!
Невже Артамонов і далі виживає тебе зі своєї парти? І досі глузує з твоєї рукавичної майстерні? Напиши про це. І попроси мене нарешті виконати твоє прохання… Дуже прошу тебе.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Це випробування буде важче від першого… А може, й легше. Але принаймні воно буде таємне! Про нього не напишеш у стінгазеті чи в «бойовому листку»…
Я розкажу тобі, Колю, про людину, яка там, на Уралі, нудьгує за мною більше від усіх. Інші, мабуть, скоро мене забудуть, а Тимофій не забуде… Я знаю це. Його прізвища немає у нашому шкільному журналі: він вчиться і живе далеко від нашої школи, на іншому краю міста.
А втім, Тимофія можна цілком назвати Тимком, бо йому немає ще й дев'яти років. Якраз скоро виповниться: двадцять дев'ятого грудня… Але краще все-таки кажи йому «Тимофій». Я перша почала так називати його, і йому це дуже подобається.
Років два з половиною тому я помітила, що Тимко весь час товчеться у штабі дружинників біля свого старшого брата, якого ти добре знаєш, — біля нашого Фелікса… Фелікс пояснив мені, що батько й мати їхні працюють на руднику, за сімдесят кілометрів од міста, додому приїжджають тільки на вихідні й маленького Тимка ні з ким залишати.
Ось тоді ми з Тимком і потоваришували. Не одразу, звичайно… Він довго мене не визнавав і говорив братові: «Чого вона чіпляється?» Я добре пам'ятаю його стрижену, йоржисту потилицю, якою він завжди повертався до мене. А вже потім я розгледіла і його обличчя: похмуре, насуплене, здається, наполовину прикрите окулярами. Він соромиться цих окулярів і, через те, може, такий похмурий…
Я навчила Тимка читати. Пам'ятаю, приносила йому найцікавіші книжки, такі, щоб він ніяк не міг од них відірватися і втекти на вулицю. Тимко перестав товктися у штабі: книги просто-таки прикували його до дому.
Потім Тимко захворів. Це була не випадкова хвороба… Коли багато років тому, в Криму, Фелікс наразився на міну, неподалік від нього стояв однорічний Тимко. Його відкинуло вбік вибуховою хвилею, оглушило. А через п'ять років після цього почався головний біль. Такий сильний, що Тимко (а він дуже терплячий) плакав і кричав.
Коли йому вперше стало погано, батьки його були у від'їзді. А Фелікс саме готувався до екзаменів в інститут. Важко було… Та я цілі дні сиділа біля Тимка, а мама моя його лікувала. І в лікарню ми його не віддали, самі виходили. Мама сказала, що Тимкові треба більше гуляти, дихати свіжим повітрям. І ми з ним почали гуляти. Я вигадувала всілякі пригоди, щоб він не нудьгував: то ми з ним вирушали у мандрівку, то шукали щось. Він дуже любить різні пошуки і несподівані знахідки. Та головний біль його не полишав. Він і зараз ще мучить його. І я тут часто думаю про це, бо дуже люблю Тимофія.