— Ти Тимофій?
— Так, я Тимофій! — відповів він.
Я відчув, що йому приємно вимовляти це слово — «Тимофій», і вирішив, що завжди називатиму його так — шанобливо, повним іменем.
Я уважно роздивився Тимка й кажу:
— Так, неначе схожий… за описом співпадає… Тоді ти мені й потрібен!
І поліз просто у вікно. Тимко отямитися не встиг, як я вже опинився у нього в кімнаті. Він глянув на мене спідлоба, недовірливо й похмуро.
— Ти хто? — запитав він.
— Я із «Загону Справедливих»! Нам з тобою доручена «Операція МШО»!
— МШО?.. — перепитав Тимко.
— Це скорочене слово. Воно означає: «Ми шукаємо Олю!» Розумієш? Вона ж адресу змінила, і ми зобов'язані її відшукати!
— Ми з тобою?..
— Ну звичайно! Адже ж ти був її найближчим другом! Так мені сказали…
Тимко із задоволенням підтвердив;
— Так, я був її другом!
— Ти хочеш знайти Олю?
І тут я добачив, що Тимко справді дуже нудьгує за тобою, що він навіть, може, нічого іншого й не хоче, аби тільки знайти тебе. Він повернувся до мене тією самою йоржистою потилицею, про яку ти писала, і поліз зігнутим вказівним пальцем під окуляри…
Потім насторожено запитав:
— І ти теж… її друг?
Він, певно, не хоче, щоб у тебе були на світі, крім нього, ще якісь друзі. І я відповів:
— Ні, я не такий-то вже й близький друг. Але ми вчилися з нею разом. І тому мені доручили… у «Загоні Справедливих».
— У загоні? — знову недовірливо перепитав Тимко. — А Фелікс нічого про це не говорив…
— Твій брат не повинен знати про це! Ні в якому разі! — пошепки попередив я.
— Чому? — ще більше насторожився Тимко. — Я йому все розказую…
— А цього говорити не можна! Розумієш, ми повинні самі, без допомоги дорослих знайти Олю! Вона поїхала і не дає про себе знати. А ми повинні відшукати її. Так вирішив «Загін Справедливих».
— Як же ми її знайдемо?
— Тут допоможе одна моя властивість… ну, яка відрізняє мене від усіх інших людей!
— Яка властивість?
— Скоро довідаєшся! — пообіцяв я. І шепнув йому у саме вухо, ніби хтось міг нас почути: — Нам з тобою і термін визначили: двадцять дев'яте грудня!
Я закотив очі так, щоб самі тільки білки видно було (я умію це робити), потім таємниче покрутив руками у повітрі, поворушив вухами (я теж умію) і додав:
— До речі, як тільки-но мені стало відомо, двадцять дев'яте — це саме день твого народження?
— Звідки стало відомо?..
— А я відгадую на відстані!.. Це і є моя особлива властивість!
Я чув, що деякі артисти дають «сеанси вгадування думок на відстані», але тут ця «відстань» була ні до чого, і я почав пояснювати:
— Адже день твого народження майже через місяць. Значить, цей день від нас на великій, так би мовити, відстані. А я його відгадав… Значить і виходить: вгадування на відстані!
Тимко дивився на мене вже з більшою повагою. І зажадав:
— Відгадай іще щось!
— Я даю сеанси вгадування лише один раз на день, — утомлено повідомив я. — Бо це вимагає великого напруження нервової системи.
Я витер лоба рукавом.
— А потім ще що-небудь відгадаєш?
— Обов'язково відгадаю!
— Мій Фелікс теж уміє показувати різні фокуси, — сказав Тимко.
Він порівняв мене зі своїм старшим братом, і я подумав, що це вже непогано.
Щоб закріпити свій перший успіх, я раптом навіщось пообіцяв:
— Двадцять дев'ятого я подарунок тобі подарую! На день народження…
Тимко, певно, не дуже цінує подарунки. Він навіть нічого мені не відповів. А я, щоб видавити з нього відповідь, додав:
— Велосипед хочеш?
Тимко знову промовчав.
— Ти думаєш, що триколісний? Ні, двоколісний, справжній. З дзвіночком! — далі наполягав я.
Тимко тільки стенув плечима. Моє уміння вгадувати на відстані справило на нього більше враження, ніж двоколісний велосипед.
Я хотів ще більше втягти Тимка в нашу «Операцію МШО» і попередив його:
— Викликатиму тебе умовним знаком: яким-небудь пташиним голосом. А ти так само точно мені відповідатимеш. Якщо відповіси — значить, нікого вдома немає і я можу сміливо лізти у вікно!
— Я по-пташиному не вмію, — похмуро відказав Тимко.
— Як?! Ти не вмієш наслідувати птахів?!
— Ні…
— Ну, знаєш, Тимофію! Цього я ніяк не сподівався! Тоді я негайно навчу тебе. Без цього ми просто зіпсуємо всю справу. Ось слухай… І повторюй.