Я надумав подарувати йому свою дерев'яну клітку. Свою пташину лікарню. Так називала її мама… Адже я все одно не можу користуватися нею вдома. У мене на столі стоять тепер два акваріуми з водоростями, черепашками й річковим піском на дні: риби мовчать і не заважають Нелі грати на піаніно.
Перш ніж підсунути Тимкові клітку, я вирішив її трохи відремонтувати, заходився стукати молотком, скребти напилком.
— Робити тобі нічого, га? — сказала Неля: злякалася, що я знову відкрию свою пташину лікарню.
Олена Станіславівна стала на мій бік і зробила Нелі зауваження:
— Треба поважати не тільки свої справи, Нелю! Не тільки свої захоплення. Кожен робить те, що вмів: один грає на піаніно, другий складає вірші, а третій ремонтує клітку… І все це для чогось та потрібно!
Олена Станіславівна часто любить підкреслювати, що люди, у яких немає ніяких надзвичайних здібностей (наприклад, я), також мають право на повагу і можуть приносити не шкоду, а навіть деяку користь. І тут вона знову все поставила на свої місця: одному — тобто Нелі — бути піаністкою, а другому — тобто мені — длубатися з молотком і напилком.
«А насправді, — думав я, — від Нелиної гри нікому ще користі не було, а моя клітка принесе Тимкові радість!»
Ти, Олю, скажеш, що все це негарно і нескромно з мого боку. Та я закреслювати ці рядки все одно не буду: як написав, так і написав! Бо не можна ж думати, що коли людина не вміє грати на піаніно чи писати вірші, то вона вже зовсім ні на що не здатна.
— Я вирішив, що ми з Тимком лікуватимемо птахів разом у нього вдома.
Та тепер я вже знав, що «знахідку» на пустирі має хтось стерегти. Бо поки я збігаю по Тимка, її можуть забрати, як той горщик для квітів. Але хто ж стерегтиме?
І тут, Олю, мені довелося трохи порушити твоє попередження і розповісти Білці. Я не міг вчинити інакше, бо потрібна була Білчина допомога. Я думаю, Олю, нічого страшного у цьому немає, адже Білка — твоя краща подруга, і вона заприсяглася мені, що нікому нічого не скаже. Бо й справді Фелікс, може, й зовсім не хоче, щоб усі знали, як ми виховуємо його молодшого брата.
Спочатку Білка, звісно, почала обурюватися:
— Чому це Оля доручила таку справу тобі, а не мені особисто?! Адже виховувати маленьких — це жіноча справа, а не чоловіча! До того ж тебе самого ще треба виховувати й перевиховувати! Чому вона, така справедлива, раптом так разюче несправедливо вчинила?
Мені довелося трохи прибрехати, щоб якось заспокоїти Білку. Я сказав:
— Оля саме тобі й доручила виконати кілька найвідповідальніших справ, від яких на дев'яносто дев'ять процентів залежить, чи виконаємо ми її прохання! Сьогодні для початку ти повинна постерегти клітку…
Білка здригнулася:
— Клітку?
— Пташину, пташину!.. — заспокоїв я.
— А навіщо це потрібно?
— Поки що не скажу. Але Оля дуже тебе просила… Ти маєш залізти в кімнату одного недобудованого будинку і таємно, не виказуючи себе, постерегти звідти клітку, яка стоятиме на вікні. Поки я не приведу Тимка.
От, виявляється, Олю, яку справу ти доручила Білці! А ти й сама про це не знала, так? Вибач, будь ласка.
Коля
Коля пише Олі
Після школи ми з Білкою тягли мою клітку вулицею, потім ледве втиснулися в автобус: нести її вулицею було незручно, вона ж дуже велика. Всі пасажири лаяли нас, бо клітка заважала їм входити і виходити на зупинках.
Ми пробралися на той же пустир, до будинку, який виріс ще на півповерха, та все одно він здавався мені в сутінках напівзруйнованою старою фортецею.
Ми поставили клітку на те саме місце, звідки зник мій горщик для квітів. Потім я підсадив Білку, і вона влізла у кімнату, в якій не було ще ні підлоги, ні дверей, ні обштукатурених стін. А головне, не було світла.
— Ти повинна загартовувати волю для виконання наступних Олиних доручень, — сказав я. — Тому не бійся! Сховайся в кутку і пильнуй за кліткою. Нікому не дозволяй її забирати…
— А хто може її забрати? — перелякано запитала Білка.
— Ех, ти! А ще член «Загону Справедливих»! Сиди тихо й пильнуй. Ми з Тимком скоро прийдемо… Але ти не подавай голосу!
Голос у Білки від страху взагалі пропав, бо вона мені нічого не відповіла.
Невдовзі ми з Тимком з'явилися на пустирі. Я знову тримав його за руку, знову принюхувався, щоб знайти шлях до несподіваної знахідки. А поблизу недобудованого будинку знову замружився і сказав: