— Чому?
— Адже ти допомагаєш Олі виграти заклад!
— Який заклад? Фелікс нічого не відповів.
Він раптом притиснув мене до себе: чи то обійняв, чи то хотів зі мною в жарт поборотися. Я так і не зрозумів.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Мені справді здається, що ми з Тимком уже трохи прив'язалися одне до одного. Адже у нас з ним зараз багато спільного: він чекає сюрпризу від мене (я повинен допомогти йому відшукати його Олю), а я чекаю якогось сюрпризу від тебе. Хоча я іноді й забуваю про цей сюрприз, просто мені стало самому цікаво з Тимком.
Сьогодні ми пішли на вулицю шукати майбутнього мешканця моєї дерев'яної клітки. Ми робимо це вже не вперше і ніяк не можемо знайти. Тимко обов'язково хоче відшукати хвору пташку, щоб можна було її лікувати, а навесні відпустити на волю.
У нас, Олю, вже настала зима. Мороз добре відпочив і знудився за своєю роботою: осінь якесь одразу перейшла в холодну зиму, без будь-яких там поступових переходів. У нас у дворі навіть лопнуло одне дерево. І лежить на снігу розколоте пополам, ніби у нього стався розрив серця.
Ми з Тимком йшли засніженою вулицею, ліпили білі холодні грудочки й шпурляли їх поперед себе: хто найдалі. Найдалі кидав я. Тимко сказав, що Фелікс своєю лівою рукою може закинути сніжку так далеко, що її знайти не можна. І ще, виявляється, у Фелікса влітку камінці стрибають по воді стільки разів, скільки у мене ніколи не стрибатимуть. Я погодився з Тимком…
Але пташку ми так і не знайшли.
— Невже жодна не обморозилася? — сумував Тимко.
— Та це ж добре! — вигукнув я. — Значить, усі вони живі-здорові! І нехай наша лікарня довше буде порожньою. Знаєш, як було б добре, якби всі лікарні й поліклініки були порожніми!
Та його це, здається, не дуже втішало.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Пам'ятаєш, як ти спочатку присилав мені листи на півтора рядка? А зараз пишеш частіше, ніж я. І це зовсім не дивно. Адже виконувати завдання набагато важче, ніж давати їх, тож тобі є про що розповісти мені й про що порадитись.
Артамонов сидить зі мною поряд і передає тобі вітання.
Я давно розповіла йому про наше листування. І він трохи заздрить: теж хоче з ким-небудь листуватися.
Я часто думаю: чому він так змінився? Просто, певно, дівчина, яка живе в Заполяр'ї і про яку пам'ятають на Уралі, на його думку, заслуговує уваги. І ще через рукавичну майстерню… Так я принаймні думаю. Звісно, хотілося б, щоб він і тих, про кого на Уралі не турбуються, теж поважав. Я йому якось сказала про це. З нетерпінням чекаю на твої листи. Скоро ти одержиш мій заповітний сюрприз. Якщо все доведеш до кінця!..
Оля
Коля пише Олі
Я, Олю, й справді почав перевиконувати завдання нашої табірної дружини: пишу тобі частіше, ніж ти мені. Олена Станіславівна думає, що це я уроки почав так акуратно готувати, і навіть кілька разів ставила мене у приклад Нелі: «Бачиш, як Коля старається. Йому, може, навчання й нелегко дається, а він старається…» І звідки вона взяла, ніби мені навчання важко дається?
Але, правду кажучи, я через ці листи іноді не встигаю приготувати уроки. Коли сідаю за лист, то завжди думаю, що напишу коротко, а потім хочеться розповісти тобі й про те, й про се, і думки всілякі висловити. От і виходять довгі листи. Неля якось запитала мене:
— З якого це предмета ти так багато пишеш?
— З літератури, — відповів я їй. — Домашній твір!
— Невже вам так часто задають ці твори?..
— Егеж, так часто. От перейдеш зі свого п'ятого класу в шостий, тоді дізнаєшся! У шостому класі треба не тільки задачки розв'язувати чи щось там зубрити, а ще й самостійно мислити, творити!..
Зараз пишу тобі на уроці: не терпиться сповістити тобі одну новину. Вчора я посварився з Нелею… Через твої листи. Я завжди встигав виймати їх із скриньки вранці, до школи, разом з газетами. А вчора проспав, і Неля сама полізла в поштову скриньку. Вона мені цілий день не віддавала твого листа, а віддала тільки увечері, коли батька й Олени Станіславівни не було вдома.
Я запитую у Нелі:
— Ти чому його цілий день з собою носила?
А вона мені у відповідь:
— Гадала, тобі незручно буде при дорослих.
І таку при цьому фізіономію скорчила, що я не витримав і запитав у неї:
— Ти що собі в голову взяла?
— Та так, — відповідає, — нічого особливого! Просто розумію тепер, чому ти став такий нервовий…
Сіла на свій круглий верткий стільчик і почала потихеньку награвати арію герцога «Серце красуні…».