Я підійшов і закрив кришку піаніно. Сказав, що якщо мої птахи заважали їй грати, то вона заважає мені робити уроки.
— Знову домашній твір писатимеш? — запитала Неля.
Я їй вирішив не пояснювати, що нам з тобою доручили листуватися біля того старого дуба. Але й писати тобі листа я теж уже не міг, а почав навмисно голосно вчити англійську мову…
Прощай, мене викликають до дошки. Не згадуй лихим словом!
Коля
Коля пише Олі
Вчора у Тимка, мені здається, дуже боліла голова. Він нічого не сказав мені про це. Дуже терплячий… Але я, тільки-но прийшов до нього, одразу помітив, що він блідий і смутний. А на столі лежав мокрий рушник: певно, він ним голову обв'язував.
Ти писала, що йому треба більше гуляти. І я сказав:
— Ходімо ще разочок пошукаємо птаха!..
І ми пішли. Але якось так вийшло, що ми птаха майже й не шукали, а розглядали місто, яке носить придумане тобою, Олю, ім'я: Крилате!..
Ми розглядали вулиці, яких зовсім нещодавно не було, нові високі будинки, яких не було й поготів, корпуси нашого алюмінієвого заводу. А один корпус ще тільки починає будуватися. Він стоїть мов якийсь металевий кістяк і потроху обростає цеглою…
Коли я дивлюся, як ростуть будинки чи корпуси заводів, я завжди думаю про людей, які вміють ці будинки будувати. Я не знаю, як це у них так чудово виходить, і вони тому мені здаються чарівниками. А коли я кажу про це кому-небудь, то у відповідь часто сміються: «Подумаєш! Найзвичайнісінька робота… От кораблі запускати в космос — це інша справа!» Але я не згоден. І нові міста теж, мені здається, будують чарівники. Тільки вони дуже скромні, прості й самі не знають, що вони чарівники.
Можливо, мені все це здається тому, що я сам ще нічого не вмію — ні будинки будувати, ні кораблі запускати. Можливо…
Та коли вмітиму, я все одно так думатиму! Я впевнений!
Ти зараз посміхаєшся і думаєш: «Розмріявся! Теж мені філософ!» Так?..
Я й справді, Олю, часто мрію. Ось учора ми з Тимком бачили, як везли у величезному МАЗі алюмінієві виливанці — сріблясті, мінливі на сонці. І на кожному було написано: «Крилате». Я одразу подумав, що ти дуже добре підібрала цю назву: адже сріблясті виливанці скоро злетять у повітря, бо з алюмінію роблять повітряні кораблі. Слова «Крилате» вже не буде видно, воно розплавиться, але не зникне: воно буде десь там, усередині літаків і космічних кораблів…
— А знаєш, як багато набудували ось таких нових міст, як наше! — сказав я Тимкові. — І як цікаво було б листуватися з кимось з іншого нового міста. Яке, скажімо, десь у Заполяр'ї…
— То давай листуватися! — підхопив Тимко.
— Ну, для цього потрібно, щоб там жила близька нам людина.
— А деякі і з незнайомими листуються. Я читав у «Пионерке»!
— Але ж це зовсім не те… Не так цікаво. А от якби далеко-далеко в Заполяр'ї жив наш з тобою друг! Чи подруга…
Я вже не вперше пояснював Тимкові, як це чудово мати друзів у Заполяр'ї і листуватися з ними.
А ти, Олю, помітила, що на Зеленій вулиці, де Тимко живе, немає ніякої зелені й жодного деревця? Інша вулиця називається Театральною, а театру на ній немає. Я гадаю, це тому, що їм такі люди придумували імена, які вже бачать наші вулиці —красивими й зеленими. І театр бачать, і стадіон, і Палац культури…
По радіо, в передачі для батьків, розповідали, що всі діти Тимкового віку — це обов'язково «маленькі чомучки» й що вони дуже люблять задавати різні питання. Але Тимко нічого не запитував про наше місто. Ми просто ходили й мовчали. А іноді розмовляли про наше місто.
І про тебе, Олю…
Я сказав Тимкові, що, може, через багато-багато років на тому місці, де зараз ще стоять дерев'яні бараки будівельників, проляже широка вулиця, уся в деревах, може, навіть у соснах. Адже росте навколо нас сосновий бір! І цій вулиці, може, дадуть твоє ім'я. За те, що ти придумала назву нашому місту.
І буде написано: «Вулиця Олі Воронець». На довгій білій табличці… Коли я сказав про це Тимкові, то він зі мною цілком погодився, і по його голосу я відчув, що він навіть не чекав би, а просто сьогодні, не замислюючись, присвоїв би якійсь вулиці твоє ім'я.
— А де ж твоя «Операція МШО»? — запитав раптом Тимко. — Адже ти обіцяв знайти Олю!.. Пам'ятаєш?
У цю мить мені в голову прийшов геніальний план! Я схопив Тимка за руку, закотив очі й вигукнув:
— Зачекай, Тимофію! Зачекай!.. Жодного слова!.. Настав час почати нашу операцію. Я відчуваю на відстані, що тебе чекає зустріч з Олиним посланцем. Чи з «посланкою»! Бо це жінка. Чи, точніше кажучи, дівчинка!..
— Яка дівчинка?