Він глянув на мене пильно й раптом запитує:
— А може, ви мене обдурюєте?
— Як це обдурюємо, Тимофію! У чому?
— Може, Оля зовсім нікуди не поїхала? Може, вона просто не хоче більше дружити зі мною, а сама спокійнісінько сидить удома?
— Ну ти, Тимофію, просто того… завчився трохи. Я сам був би радий, якби вона нікуди не поїхала. Й інші були б раді. Та вона поїхала…
— А як же вона тоді свій подарунок передасть? І де Білка її бачила? Може, вона все-таки нікуди не виїжджала? Ну, скажи мені, Миколко! Дуже прошу тебе!
І дивиться на мене уважно-уважно! І відвертається, щоб зігнутим пальцем під окуляри залізти, ніби у нього очі сверблять.
Я почав утішати його:
— Не засмучуйся, Тимофію! Щодо «посланки» я тобі певно сказати не можу. Але Оля поїхала… це я точно знаю.
— Ні, не вірю, не вірю.
— Ну, гаразд! — не витримав я. — Ходімо тоді просто до неї додому. Точніше, туди, де колись був її дім. І там усе перевіримо. Ти знаєш, де Оля жила?
— Ні, не знаю. А то б я вже давно перевірив! Вона сама завжди до мене приходила. І в школі у мене часто бувала. Мені хлопці наші навіть заздрили…
— А от я знаю, де вона жила. У моєму під'їзді. На першому поверсі, як і ви з Феліксом… Ходімо туди!
Ми пішли.
У вестибюлі нашого будинку я підвів Тимка до списку мешканців і сказав:
— О-он, поглянь! З самого верху написано: «Воронець М. К.». Бачиш? «М. К.» — це якраз Олин батько. Запам'ятав номер квартири? Ну, от і ходімо. Перевіримо. Зараз переконаєшся!
Ми підійшли до твоєї колишньої квартири, я зовсім забув, що Білка попереджала мене натискати кнопку двічі, коли я хочу, щоб Єрьомкіни відчинили. Я натиснув один раз, а вони все одно відчинили двері. Точніше кажучи, сам він відчинив — Єрьомкін. На один дзвінок! Уявляєш собі? На один!
Але зараз ти ще більше здивуєшся: Єрьомкін зрадів, ніби давно вже чекав мене в гості.
— Відвідати нас вирішив? Дуже приємно. Та вас двоє? Заходьте, будь ласка!
Ми зайшли… І ось тут ти, Олю, так здивуєшся, що навіть не повіриш мені! На канапі в Єрьомкіних я побачив двійняток Ганни Іллівни, які вже не колисали пошепки своїх ляльок, а просто ногами, у черевичках, стрибали по канапі! І Єрьомкіним це, уяви собі, дуже подобалося!
— У них стільки енергії! Стільки енергії! — вигукували вони.
Я подумав, що, коли у двійняток і далі буде стільки енергії, Єрьомкіним скоро доведеться купувати нову канапу.
Я так був уражений усім цим, що забув навіть, навіщо прийшов. Але Єрьомкіна сама мені нагадала.
— Дітям простір потрібен, — сказала вона. — Та ти сам знаєш, адже в тебе молодший братик є, — і вказала на Тимка.
Єрьомкіни почали хвалитися, що дівчатка знають напам'ять дуже багато віршів. Двійнятка заходилися читати одразу в два голоси, а Єрьомкіни ворушили губами, беззвучно повторюючи ті ж самі рядки, немов боялися, що дівчатка забудуть, затнуться. Але вони не затиналися. І я згадав, що ось так само беззвучно, хвилюючись, мама підказувала мені вірші, коли я якось виступав на ранку у неї в дитячому садку. Потім я вже ніколи на ранках не виступав…
Двійнятка ще й співали різних пісеньок. А Єрьомкіни про всяк випадок беззвучно їм підспівували.
Тільки виходячи, вже у дверях, я підморгнув Тимкові й голосно запитав.
— А Оля, значить, поїхала?
— Так, поїхала! — відповів Єрьомкін. — І таку нам, знаєте, приємну заміну замість себе залишила…
Я швиденько попрощався, бо боявся, щоб Тимко не запитав, куди саме поїхала Оля.
Наступного дня у школі я заговорив з Ганною Іллівною про Єрьомкіних. І вона мені сказала:
— Сама навіть не помітила, як це сталося: полюбили вони моїх дівчаток. А чого ж, діти можуть будь-кому серце пом'якшити.
Це вона правду сказала: я відчуваю, як Тимко теж мене пом'якшує.
Та не в цьому річ…
З Гайною Іллівною я вже наступного дня розмовляв. А одразу після того, як ми пішли від Єрьомкіних, сталися ще надзвичайно важливі події. Я про них у наступному листі розповім.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Я повинен розповісти тобі, що ще сталося, коли ми вийшли від Єрьомкіних.
На вулиці я глянув на Тимка, який від ніяковості не зронив у Єрьомкіних жодного слова (і добре, що не зронив), та й кажу йому;
— Що, переконався?
Він сумно кивнув головою.
І раптом нас ззаду наздогнав огидний, шепелявий голос Рудика Горлова:
— Ну як, Свистуне, нудьгуєш за Вороною? Адже ти птахів любиш! Пам'ятаю, як вона тут перед тобою на колінах стояла…