Keрі Луїза відповіла їй коротким сріблястим сміхом.
— Вони приділяють мені забагато уваги, — сказала вона. — Утовкмачили собі в голову, що я стара жінка.
— А ти не почуваєшся старою.
— Ні, я не почуваюся старою, Джейн. Попри всі свої хвороби та біль — а в мене їх вистачає. У душі я почуваю себе дитиною, як Джіна. А може, й уci ми так себе почуваємо. Дзеркало показує нам, які ми старі, а ми в це не віримо. Здається, лише кілька місяців тому ми були у Флоренції. Ти пам’ятаєш фройляйн Швайх та її черевики?
Дві літні жінки сміялися вдвох, згадуючи події, що сталися майже півстоліття тому.
Вони підійшли разом до бічних дверей. Там їх зустріла худорлява літня дама. Вона мала гордовито задертий ніс, була коротко підстрижена й одягнена в добре скроєний твідовий костюм великого розміру.
Вона сказала сердитим голосом.
— Це справжнє божевілля з твого боку, Кері, виходити на свіже повітря так пізно. Ти абсолютно нездатна подбати про себе. Що скаже містер Сероколд?
— Не свари мене, Джоллі, — сказала Кері Луїза прохальним тоном. Вона відрекомендувала міс Белвер своїй давній подрузі.
— Це міс Белвер, яка є для мене геть усім. Нянькою, драконом, сторожовим собакою, секретаркою, економкою і дуже відданою подругою.
Джульєта Белвер пирхнула, й кінчик її великого носа забарвився в рожевий колір, що свідчило про спалах емоцій.
— Я роблю, що можу, — сказала вона хрипким голосом. — Це божевільна родина. Тут просто неможливо організувати якийсь обміркований розпорядок дня.
— Звичайно, не можна, моя люба Джоллі. Мене дивує, навіщо ти знову й знову намагаєшся це зробити. Де ти маєш намір оселити міс Марпл?
— У Блакитній кімнаті. Відвести її туди? — запитала міс Белвер.
— Атож, будь ласка, Джоллі. А потім приведи її на чай. Гадаю, сьогодні ми влаштуємо його в бібліотеці.
У Блакитній кімнаті висіли важкі штори з вицвілої синьої парчі, яким, на думку міс Марпл, було близько півсотні років. Меблі були з червоного дерева, великі й міцні, широке ліжко на чотирьох стовпцях завішене запоною, теж було з червоного дерева. Міс Белвер відчинила двері до суміжної ванної кімнати. Вона була напрочуд модерна, пофарбована в колір орхідей і блискуча від хрому.
Міс Белвер похмуро зауважила:
— Джон Рестарік звелів обладнати в домі десять ванних кімнат, коли одружився з Кері. Сантехніка — єдине з того, що тут коли-небудь оновлювалося. Він і слухати не хотів, щоб змінити тут щось іще — казав, цей будинок є досконалою пам'яткою свого історичного періоду. Ви були з ним знайомі?
— Ні, я ніколи з ним не зустрічалася. Місіс Сероколд і я бачилися дуже рідко, хоч наше листування й не уривалося.
— То був приємний чоловік. Хоч я не назвала б його порядним! Завершений сучий син. Але дуже милий у спілкуванні, з чарівними манерами. Жінки страшенно його любили. Це й привело його до згуби в кінцевому підсумку. Він зовсім не підходив Кері.
І додала, знову переходячи до практичних справ:
— Покоївка розпакує ваші речі. Хочете вмитися перед чаєм?
Отримавши ствердну відповідь, вона сказала, що чекатиме на міс Марпл нагорі, біля сходів.
Міс Марпл увійшла до ванної кімнати, помила руки й витерла їх, трохи хвилюючись, дуже гарним рушником кольору орхідей. Потім скинула капелюшок і поправила зачіску, ретельно уклавши своє сиве волосся.
Відчинивши двері, вона побачила, що міс Белвер чекає на неї. Вони спустилися широкими напівтемними сходами, перейшли через велику залу, де панувала сутінь, і увійшли до кімнати, де ряди книжкових полиць досягали стелі, а з великого вікна відкривався вид на штучне озеро.
Kepi Луїза стояла біля вікна, й міс Марпл підійшла до неї.
— Який у вас грандіозний дім, — сказала міс Марпл. — Я почуваю себе так, ніби заблукала в ньому.
— Так, мені знайоме це відчуття. У ньому є щось безглузде. Його збудував один багатий металург чи хтось такий. Але він збанкрутував незабаром по тому. Та воно й не дивно. Тут було чотирнадцять віталень, і всі грандіозного розміру. Я ніколи не могла зрозуміти, чого прагнуть люди, яким хочеться мати більш як одну вітальню. А скільки тут величезних спалень, скільки непотрібного простору! Моя спальня така велика, що мені доводиться дуже довго йти від ліжка до свого туалетного столика. І всі ці важкі штори темно-багряного кольору!
— А ти не намагалася все це більш-менш оновити, зробити тут якийсь бодай косметичний ремонт?
На обличчі Кері Луїзи з'явився вираз легкого подиву.
— Ні. Загалом тут усе залишилося майже таким самим, яким воно було, коли я мешкала тут з Еріком. Стіни, безперечно, фарбували але їх завжди фарбують в один колір. Але ж усе це мало важить, хіба не так? Тобто мені було б шкода викинути купу грошей на такі речі, коли можна витратити їх зі значно більшою користю.