— Тільки не кажи, що то був якийсь волоцюга, моя люба, — сказав Алекс, жадібно поглинаючи мармелад. — Це так банально.
Міс Белвер зазирнула у двері і сказала:
— Міс Марпл, коли поснідаєте, зайдіть до бібліотеки.
— Знову викликають вас, — сказала Джіна. — Раніше, ніж будь-кого з нас.
Вона здавалася трохи ображеною.
— Що то за звук? — запитав Алекс
— Я нічого не чув, — сказав Стівен.
— А мені почувся постріл із пістолета.
— Вони стріляють у кімнаті, де було вбито дядька Кристіана, — сказала Джіна. — Я не знаю, навіщо вони це роблять. І надворі теж.
Двері відчинилися знову, й увійшла Мілдред Стріт. Вона була в чорній сукні, з оніксовим намистом на шиї.
Вона пробурмотіла: «Доброго ранку», ні на кого не дивлячись і сіла.
Стишеним голосом Мілдред сказала:
— Дай мені, будь ласка, чаю, Джіно. Їсти я не хочу — візьму лише грінку.
Вона делікатно доторкнулася до своїх очей та носа хусточкою, яку тримала в руці. Потім підвела погляд і подивилася невидющими очима на двох братів. Стівен й Алекс почулися незручно. Їхні голоси знизилися майже до пошепту, і незабаром вони підвелися й вийшли.
Мілдред Стріт сказала, звертаючись чи то до всесвіту, чи до міс Марпл, визначити це було неможливо:
— Навіть чорної краватки не вдягли!
— Я не думаю, — сказала міс Марпл примирливим тоном, — що вони знали наперед про вбивство, яке тут станеться.
Джіна стримано пирснула, й Мілдред Стріт подивилася на неї гострим поглядом.
— Де Волтер, його чомусь не видно сьогодні? — запитала вона.
Джіна почервоніла.
— Не знаю. Я його не бачила.
Вона сиділа з ніяковим виразом обличчя, як провинна дитина.
Міс Марпл підвелася на ноги.
— Піду в бібліотеку, — сказала вона.
Льюїс Сероколд стояв біля вікна в бібліотеці.
Більше нікого в кімнаті не було.
Він обернувся, коли міс Марпл увійшла, й, підійшовши до неї, узяв її руку у свої.
— Сподіваюся, — сказав він, — ця подія не стала для вас надто тяжким потрясінням. Безпосередньо зіткнутися з убивством має бути надто тяжким ударом для кожного, хто раніше не бачив нічого подібного.
Скромність не дозволила міс Марпл відповісти, що вбивства стали для неї останнім часом чимось аж надто звичним. Вона тільки сказала, що життя в Сент-Мері-Мід зовсім не таке тихомирне, яким іноді воно здається людям, котрі там ніколи не жили.
— На селі трапляються дуже погані речі, запевняю вас, — сказала вона. — Там можна навчитися такого, чого ніколи не навчишся в місті.
Льюїс Сероколд вислухав її поблажливо, але тільки в піввуха.
Він сказав ду же просто:
— Мені потрібна ваша допомога.
— Розраховуйте на мене, містере Сероколд.
— Ідеться про справу, яка має стосунок до моєї дружини — має стосунок до Керолайн. Сподіваюся, ви щиро до неї прихильні?
— Так, безперечно. Усі ставляться до неї дуже прихильно.
— Я теж так думав. Але, схоже, я помилився. З дозволу інспектора Кері я хочу розповісти вам щось таке, чого ще ніхто не знає. Або, якщо висловитися точніше, про це знає лише хтось один.
Коротко він розповів їй те, про що вже розповів інспекторові Кері учора ввечері.
Міс Марпл здавалася нажаханою.
— Не можу повірити, містере Сероколд. Не можу повірити!
— Так само подумав і я, коли Кристіан Гульбрандсен мені про це розповів.
— Я сказала б, що наша люба Кері Луїза не має жодного ворога в усьому світі.
— Здається неймовірним, що вона все ж таки його має. Але ви розумієте, які з цього випливають наслідки? Отруювання — повільне отруювання — може здійснюватися лише в тісному родинному колі. Це має бути хтось із дуже близьких нам людей.
— Якщо це правда. Ви певні, що містер Гульбрандсен не помилився?
— Кристіан не помилився. Він був надто обачним чоловіком, щоб зробити таке твердження без достатніх підстав. Крім того, поліція забрала пляшечку з ліками, які пила Керолайн, й окремий зразок її вмісту. І там було знайдено миш'як — а миш'як їй не був прописаний.
Кількісний аналіз займе більше часу — але сам факт наявності миш'яку підтверджений.
— Отже, її ревматизм, труднощі з ходінням, усе це…
— Так, спазми в ногах — це типовий симптом повільного отруєння миш'яком, наскільки мені відомо. Крім того, перед тим, як ви приїхали, Керолайн мала один або два напади гострого захворювання шлункозого характеру — я навіть подумати не міг, доки не приїхав Кристіан.
Він урвав фразу. Міс Марпл тихо сказала:
— Отже, Рут мала рацію!