— Чи там були всі ті люди, яких ви покинули, коли пішли міняти пробку?
— Джіна була там… і стара дама із сивим волоссям… і міс Белвер… Я особливо не придивлявся, хто там є, але ці люди були там точно.
— Містер Гульбрандсен приїхав цілком несподівано позавчора, чи не так?
— Думаю, що так. Він приїхав не в ті дні, коли приїздить зазвичай, якщо я правильно розумію.
— Чи хто-небудь був невдоволений його приїздом?
Волтер Хад замислився на мить або дві, перш ніж відповів:
— Не думаю, я нічого такого не помітив.
У його поведінці знову проступила якась настороженість.
— Ви маєте якесь уявлення, чому він приїхав?
— У справах того дорогоцінного Фонду Гульбрандсена, я думаю. Божевільна витівка, я сказав би.
— Але ж до таких «витівок», як ви це назвали, люди вдаються й у Штатах.
— Одне діло створити програму соціальної допомоги, а зовсім інше влаштовувати ідіотську метушню з перевихованням малолітніх психів, яку вони влаштовують тут. Психіатри мені ще в армії остогидли. А тут їх — хоч греблю гати. Навчають юних головорізів плести кошички з пальмових волокон і робити підставки для люльок. Граються з ними, наче з малими дітьми!
Інспектор Кері не став коментувати його критику. Мабуть, він поділяв цю думку.
Він запитав, пильно дивлячись Волтерові у вічі:
— То ви не маєте найменшого уявлення, хто вбив містера Гульбрандсена?
— Один з обдарованих хлопчиків із Коледжу, що вдосконалювався у своїй професії, я сказав би.
— Ні, містере Хад, такий варіант відпадає. Коледж, попри всі намагання створити там атмосферу свободи, це все ж таки місце ув'язнення, й порядки там відповідні. Ніхто не може вийти з нього після того, як смеркне, і скоїти вбивство.
— Я все ж таки не виключав би участі одного з тих талановитих хлопчиків. А якщо ви хочете пошукати вбивцю ближче до родини, то придивіться уважніше до Алекса Рестаріка.
— Чому ви так думаєте?
— Він мав таку можливість. У ці хвилини він був у парку, сам один у своєму автомобілі.
— А навіщо йому було вбивати Кристіана Гульбрандсена?
Волтер стенув плечима.
— Я тут людина чужа. Я не знаю всіх тонкощів у їхніх родинних стосунках. Можливо, старий щось довідався про Алекса й мав намір розповісти про це Сероколдам.
— І що б тоді було?
— Вони б йому перестали давати гроші. А гроші тринькати він уміє й любить, як розповідають.
— На свої театральні антрепризи?
— Це він їх так називає.
— А ви гадаєте, він витрачає гроші на щось інше?
І знову Волтер Хад стенув плечима.
— Хіба я знаю? — сказав він.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Алекс Рестарік був багатослівний. Він також вимахував обома руками.
— Знаю, знаю! Я ідеальний підозрюваний. Приїхав сюди сам-один, і, коли я під'їздив до дому, мене опанував напад творчого натхнення. Я знаю, ви цього не зрозумієте. Та і як би ви могли?
— Я міг би, — сухо відповів йому Кері, але Алекса Рестаріка зупинити було неможливо.
— Таке з нами буває! Натхнення приходить до нас невідомо коли й невідомо як. Якесь миттєве враження, якась ідея — і все навколо перестає існувати! Я маю намір поставити «Ночі над Темзою» наступного місяця. І несподівано — учора ввечері — я побачив прямо перед собою чудові декорації… Досконале освітлення. Туман — і світло прожекторів, що пробивається крізь туман, і відкидається назад, і тьмяно освітлює довгий ряд будівель. Усе як треба! Постріли — тупотіння ніг і гуркіт динамомашини — либонь, спускають корабель на води Темзи. І я подумав, а що, як мені застосувати саме такі ефекти, і я…
Інспектор Кері урвав його:
— Ви чули постріли? Де?
— То були постріли з туману, інспекторе. — Алекс помахав обома руками в повітрі — пухкими, добре доглянутими руками. — 3 туману. Це було просто чудово.
— Вам не спало на думку, що трапилось лихо?
— Лихо? З якого дива?
— Хіба постріли — така звичайна річ?
— Я так і думав що ви нічого не зрозумієте! Постріли вкладалися в ту сцену, яку я створював у своїй уяві. Мені були потрібні постріли. Небезпека — опій — божевільний бізнес. Навіщо мені було знати, чому ті постріли пролунали в реальності? Може, то були вихлопи з двигуна вантажівки, яка їхала по дорозі? Чи якийсь браконьєр полював ка кролів?
— Кролів тут здебільшого ловлять сильцями.
Але Алекс не замовкав:
— А може, то дитина влаштувала собі феєрверк? Я навіть не думав про ті звуки як про постріли. Я сидів у театрі — у задніх рядах — і дивився на сцену.