— Скільки було пострілів?
— Я не знаю, — роздратовано відповів Алекс. — Два чи три. Два пролунали один зa одним — це я пам ятаю.
Інспектор Кері кивнув.
— А тупотіння ніг, здається, ви сказали? Де воно було?
— Воно долинуло до мене з туману. Десь від будинку.
Інспектор Кері лагідно промовив:
— Це може свідчити про те, що вбивця Кристіана Гульбрандсена проник у дім іззовні.
— Звичайно. Чом би й ні? Ви ж не станете серйозно припускати, що вбивця Кристіана Гульбрандсена прийшов із середини будинку?
Усе ще дуже лагідно інспектор Кері сказав:
— Ми мусимо розглянути всі можливості.
— Мабуть, що так, — великодушно погодився з ним Алекс Рестарік. — Яка руйнівна робота для душі — ваша професія, інспекторе! Найдрібніші подробиці, точний час і точні місця, скільки крутійства та дріб'язковості! А в кінці — який результат? Хіба ви зможете повернути нещасного Кристіана Гульбрандсена до життя?
— А втіха, коли ми схопимо вбивцю, містере Рестарік?
— Манери Дикого Заходу!
— Ви добре знали містера Гульбрандсена?
— Не досить добре для того, щоб убити його, інспекторе. Я зустрічався з ним іноді, коли жив тут малим хлопцем. Вряди-годи він приїздив сюди на короткий час. Він був одним із капітанів нашої індустрії. Люди такого типу мене не цікавлять. Наскільки мені відомо, він зібрав велику колекцію скульптур Торвальдсена… — Алекс здригнувся. — Це вже свідчить саме за себе. Ох, уже ці багатії!
Інспектор Кері дивився на нього замисленим поглядом. Потім запитав:
— У вас немає особливого інтересу до отрут, містере Рестарік?
— До отрут? Невже, чоловіче, його спочатку отруїли, а потім застрелили? Тоді це справді шалено детективна історія.
— Він не був отруєний. Але ви не відповіли на моє запитання.
— Отрута має певну привабливість… Вона вбиває не так брутально, як револьверна куля або тупа зброя. Але я не маю якихось спеціальних знань у галузі отрут, якщо це вас цікавить.
— Ви коли-небудь мали миш'як?
— Сандвічі, приправлені миш'яком, після спектаклю? Ця ідея видається мені цікавою. Ви не знайомі з Розою Глайден? Ці актриси вважають, що вони відомі всім! Ні, я ніколи не думав про миш'як. Його можна видобути з гербіцидів або з липучки для мух, мені здається.
— Як часто ви приїжджаєте сюди, містере Рестарік?
— Коли як, інспекторе. Іноді я не буваю ту т по кілька тижнів. Але намагаюся приїздити сюди на вікенди щоразу, коли маю таку можливість. Я завжди дивлюся на Стоунігейтс, як ча свій дім.
— Місіс Сероколд завжди рада вас тут бачити, чи не так?
— Те, чим я завдячую місіс Сероколд, я ніколи не зможу їй повернути. Симпатію, розуміння, любов…
— І чималі суми грошей також, якщо я не помиляюся.
На обличчі Алекса з'явився вираз огиди.
— Вона ставиться до мене як до сина, і вона вірить у мою працю.
— Вона коли-небудь говорила з вами про свій заповіт?
— Звичайно. Але можна мені поцікавитися, в чому суть усіх цих запитань, інспекторе? Адже з місіс Сероколд усе гаразд.
— Сподіваюся, що так. — похмуро сказав інспектор Кері.
— Що ви хочете цим сказати?
— Якщо ви не знаєте, тим ліпше для вас, — сказав інспектор Кері. — А якщо знаєте, то я вас остерігаю.
Коли Алекс пішов, сержант Лейк сказав:
— Фальшивий молодик, вам не здається?
Кері похитав головою.
— Важко сказати. Може, й справді він наділений творчим талантом. А можливо, він просто любить жити легко, а базікати багато. Я не знаю. То він чув тупотіння ніг? Я ладен закластися, що він це вигадав.
— З якоїсь конкретної причини?
— Безперечно, з якоїсь конкретної причини. Ми ще її не знаємо, але взнаємо.
— Зрештою, сер, один із тих винахідливих хлопців міг вибратися з Коледжу непоміченим. Немає сумніву, серед них є кілька злодіїв-домушників, а якщо так…
— Хтось дуже хоче, щоб ми в це повірили. Дуже зручна версія. Але якщо це справді так, Лейку, то я з'їм свого новенького капелюха.
— Я сидів за фортепіано, — сказав Стівен Рестарік. — Тихенько бив по клавішах, коли вибухнула сварка. Між Льюїсом і Едгаром.
— І що ви про це подумали?
— Сказати правду, я не сприйняв її серйозно. Бідолаха часто переживає такі напади люті. Він не слравжній псих, повірте мені. Він просто випускає пару. Правду кажучи, ми часто з нього збиткуємося — а надто Джіна.
— Джіна? Ви маєте на увазі місіс Хад? А чому вона з нього збиткується?
— Тому що вона — жінка, і дуже вродлива жінка, і тому що вона вважає його кумедним. Вона наполовину італійка, ви знаєте, а італійцям притаманна така неусвідомлена жорстокість. Вони не мають ніякого співчуття до того, хто старий або потворний, або в чомусь не такий, як інші. Вони показують на нього пальцями й регочуть. Саме так робила й Джіна, в метафоричному розумінні. Вона була нещадна у своєму ставленні до молодого Едгара. Він був кумедний, хвалькуватий, а в глибині душі фундаментально невпевнений у собі. Він намагався вдати із себе особу значущу, а домагався лише того, що здавався геть дурним. А Джіні було байдужісінько до того, що бідолаха дуже страждає.