— Ви вважаєте, що Едгар Лоусон закоханий у місіс Хад? — запитав інспектор Кері.
Стівен весело відповів:
— О, так. Власне кажучи, всі ми в неї закохані, більш або менш! А їй це подобається.
— А її чоловікові це подобається?
— Він удає, ніби нічого не помічає. Він також страждає, бідолашний. Це не може тривати довго, повірте мені. Я маю на увазі їхній шлюб. Дуже скоро він розпадеться. То була лише одна зі скороминущих воєнних пригод.
— Усе це вельми цікаво, — сказав інспектор. — Але ми відхилилися від нашої головної теми, тобто від убивства Кристіана Гульбрандсена.
— Справді, — погодився Стівен. — Але я нічого не можу вам розповісти про нього. Я сидів за фортепіано й залишався там доти, доки люба Джоллі не прийшла зі зв'язкою якихось іржавих старих ключів і не спробувала підібрати серед них такий, який можна було б устромити в замок кабінетних дверей.
— Ви залишалися біля фортепіано. Ви й далі грали на ньому?
— Акомпануючи боротьбі між життям і смертю, яка відбувалася в кабінеті Льюїса? Ні, я припинив грати, коли боротьба там стала надто бурхливою. Хоч я не мав ані найменших сумнівів щодо того, як вона скінчиться. Льюїс наділений тим, що можна описати як убивчий погляд. Він міг легко зламати Едгара, лише подивившись на нього.
— А проте Едгар Лоусон двічі вистрелив у нього.
Стівен легенько похитав головою.
— То була гра, не більше. Він, так би мовити, розважався. Моя люба матінка теж мала таку звичку. Вона померла чи з кимось утекла, коли мені було лише чотири роки, але я пам'ятаю, як вона палила з пістолета, коли щось її дратувало. Якось вона кілька разів пальнула з нього в нічному клубі. Створила справжній візерунок на стіні. Вона була чудовим стрільцем. Але ніякої шкоди нікому не завдала. Вона була російською танцівницею.
— Он як. Ви можете сказати мені, містере Рестарік, хто виходив із зали учора ввечері, коли ви там були — протягом періоду, що має стосунок до вбивства?
— Воллі — полагодити електрику. Джульєта Белвер — знайти ключ, яким можна було б відімкнути двері до кабінету. Більше ніхто, наскільки мені відомо.
— А ви помітили б, якби хтось вийшов?
Стівен трохи подумав.
— Міг і не помітити. Тобто якби хтось навшпиньки вийшов і швидко повернувся. У залі було темно, а в кабінеті відбувалася боротьба, до якої ми всі жадібно дослухалися.
— Ви можете сказати про когось, що він там був протягом усього цього часу?
— Місіс Сероколд — так, вона й Джіна. Я міг би заприсягтися, що ці двоє нікуди не виходили.
— Дякую вам, містере Рестарік.
Стівен рушив до дверей. Потім завагався й повернувся.
— Чому ви розпитували про миш'як? — запитав він.
— Хто сказав вам про миш'як?
— Мій брат.
— А, справді.
Стівен запитав:
— Хтось давав місіс Сероколд миш'як?
— Чому ви згадали про місіс Сероколд?
— Я читав про симптоми отруєння миш'яком. Периферійний неврит, чи не так? Це більш або менш збігається з тим, від чого вона страждала останнім часом. А потім я звернув увагу, як Льюїс не дозволив їй випити тонік учора ввечері. Отже, тут відбувається ще й таке?
— Цю справу ми розслідуємо, — сказав інспектор Кері у своїй офіційній манері.
— А вона сама про це знає?
— Містер Сероколд надає великої ваги тому, щоб її не тривожити.
— Тривожити — не те слово, інспекторе. Місіс Сероколд ніколи не знає тривоги… Отже, саме це лежить за смертю Кристіана Гульбрандсена? Це він відкрив, що її отруюють, але як він міг відкрити це? Хай там як, а вся ця історія видається вкрай неймовірною. Вона не має сенсу.
— Це вас дуже дивує, чи не так, містере Рестарік?
— Так, дуже. Коли Алекс мені розповів, я майже йому не повірив.
— Хто, на вашу думку, міг би труїти миш'яком місіс Сероколд?
На якусь мить усмішка розтягла губи на вродливому обличчі Стівена Рестаріка.
— Не зовсім звичайна особа. Ви можете відкинути її чоловіка. Льюїс Сероколд нічого на цьому не виграв би. І до того ж він обожнює свою дружину. Він не зміг би навіть уколоти її в палець.