Місіс Марпл намагалася уважно обміркувати цю інформацію.
— Душогуби мені подобаються найбільше, — сказала Джіна. — Психи приваблюють значно менше. Звісно, Льюїс і доктор Мейверік думають, що всі вони психи — тобто вважають, що їхня поведінка формується під впливом пригнічених бажань, безладного домашнього життя, матерів, що втікають із дому з вояками, й такого іншого. Щодо мене, то я не можу з цим погодитися бо існують люди, яким у дитинстві жахливо жилося вдома, а проте вони залишаються цілком нормальними.
— Думаю, це надзвичайно складна проблема, — сказала міс Марпл.
Джіна засміялася, знову блиснувши своїми чудовими зубами.
— Мене це мало обходить. Схоже, деяким людям властиві поривання зробити світ кращим місцем для життя. Льюіс геть схибнувся на всьому цьому — наступного тижня він збирається їхати до Абердина, бо там в поліційному суді розглядатимуть справу хлопця, який мав уже п'ять судимостей.
— А хто він, той молодик, який зустрів мене на станції? Містер Лоусон. Він сказав, що допомагає містерові Сероколду. Він — його секретар?
— О, ні, в Едгара надто мало олії в голові, щоб бути секретарем. Він один із його пацієнтів, якщо дивитися на речі реально. Він мав звичку зупинятися в готелях, прикидатися ветеринаром або пілотом винищувача, позичати в людей гроші й вшиватися з ними. Як на мене, то він звичайний собі сучий син, не більше. Але Льюїс застосовує до всіх один підхід. Переконує їх, що вони — одна родина, доручає їм різну роботу та вдається до інших заходів, які допомогли б їм розвинути в собі почуття відповідальності. Я не виключаю, що рано чи пізно один із них повбиває всіх нас.
І Джіна весело засміялася.
Міс Марпл не стала сміятися.
Вони в'їхали у велику браму, біля якої стояв на посту воротар, виструнчений, як солдат, і рушили під’їзною алеєю, між двома рядами рододендронів. Під'їзна алея була в поганому стані, й уся територія маєтку здавалася занедбаною.
Правильно витлумачивши погляд своєї супутниці, Джіна сказала:
— Під час війни тут не залишилося жодного садівника, а згодом ніхто не потурбувався їх найняти. Тому й видовище досить жахливе.
Вони звернули на повороті алеї, і Стоунігейтс постав перед ними в усій своїй красі. Це була, як і сказала Джіна, велика будівля у стилі вікторіанськоі готики — такий собі храм, присвячений Плутократії. Філантрогія додала до неї кілька флігелів та зовнішніх прибудов, які, хоч і не надто відрізнялися за стилем, проте в цілому позбавляли будівлю будь-якої єдності чи архітектурного смислу.
— Бридка споруда, чи не так? — сказала Джіна з лагідною поблажливістю. — Я бачу бабусю, онде на терасі. Зупиню машину тут, і ви підете привітатися з нею.
Міс Марпл пішла понад терасою до своєї давньої подруги.
Здалеку тоненька й струнка постать здавалася напрочуд дівочою, незважаючи на ковіньку, на яку вона спиралася, та її повільну й, напевне, болючу для неї ходу. Було таке враження, ніби молода дівчина з перебільшеною старанністю наслідувала жінку старшого віку.
— Джейн, — сказала місіс Сероколд.
— Дорога Кері Луїзо.
Атож, це була вона, Кері Луїза. Поза всяким сумнівом, це була вона. Дивовижно не змінена, дивовижно досі молода, хоч, на відміну від сестри, вона не користувалася ані косметикою, ані штучними засобами омолодження. Волосся в неї було сиве, але воно завжди мало сріблястий відтінок, і його колір змінився мало. Її шкіра, як і колись, мала барву рожево-білої трояндової пелюстки, але тепер ця пелюстка була зім'ята. Очі й зараз дивилися невинним зоряним поглядом. Вона зберегла струнку дівочу постать, а її голова досі була схилена набік, як у пташки.
— Я звинувачую себе в тому, — сказала Кері Луїза своїм лагідним голосом, — що ми так довго не зустрічалися. Минуло багато років, відколи я тебе востаннє бачила, моя люба Джейн. Це просто чудово, що ти нарешті вирішила нас навідати.
З кінця тераси Джіна покликала:
— Повертайтеся в дім, бабусю. Стає холодно — і Джоллі буде гніватися.