— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — просвітив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у трапезній, чекають на ваше повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.
— Як ви все це знаєте?
— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.
Він знизав плечима.
— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?
Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.
— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.
Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.
— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.
— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав іншою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу піти до мене.
— А якби я пішла, — запитала Кетлін, — то що б я від вас почула?
— Почули б, що у всьому Король-Березі є лише один такий ніж.
Він узяв кинджал великим та вказівним пальцями, змахнув над плечем і кинув через кімнату вправним рухом зап’ястка. Ніж глибоко увігнався у дубові двері й затремтів.
— Власне, він мій.
— Ваш?
Якесь безглуздя. Петира взагалі не було у Зимосічі.
— Або ж радше був мій раніше, до турніру на іменини принца Джофрі, — відповів той, проходячи кімнатою, щоб вийняти ножа з дверей. — Я, разом з половиною двору, поставив за пана Хайме у кінному двобої.
Зніяковіла посмішка Петира зробила його на вид зовсім юним.
— Коли ж Лорас Тирел зсадив супротивника з коня, багато хто з нас трохи збіднів. Сам пан Хайме втратив сотню золотих драконів, королева — смарагдову підвіску, а я — свого кинджала. Їхня милість отримали смарагди назад, але решту переможець залишив собі.
— Хто то був? — завимагала Кетлін.
В роті їй пересохло зі страху. Пальці скрутив знайомий біль.
— Біс, — відповів Мізинець, поки пан Варис спостерігав за її обличчям. — Тиріон Ланістер.
Джон III
Двір замку дзвенів піснею мечів.
Під шарами чорної вовни, вивареної шкіри та кольчуги Джоновими грудьми стікав струмочок холодного поту. Він нападав, а Грен відступав, запинаючись і незграбно захищаючись. Щойно той підніс меча вгору, як Джон пройшов під ним і завдав замашного удару в підкрижжя, від якого Грен захитався. На Гренів удар знизу Джон рубонув згори, залишивши ум’ятину на шоломі. Щойно Грен спробував ударити збоку, як Джон відкинув його клинка і добряче штурхонув кольчужним ліктем у груди. Грен втратив рівновагу і важко гепнувся на дупу в сніг, а Джон вибив йому меча з рук, полоснувши по зап’ястку і викликавши крик болю.
— Годі! — Пан Алісер Терен різав голосом не гірше за валірійський булат.
Грен притиснув до себе пошкоджену руку.
— Цей вилупок зламав мені зап’ястка.
— Цей вилупок підрізав тобі жили, розвалив надвоє твою порожню макітру, а наостанок ще й відрубав руку. Або ж зробив би це все, якби мечі були гострі. На твоє щастя, Варті потрібні люди не лише в розвідку ходити, але й кінське лайно вигрібати.
Пан Алісер махнув до Джерена та Ропуха.
— Підніміть Бицю на ноги, йому ще по собі тризну готувати.
Джон зняв шолома, поки інші хлопці ставили Грена на ноги. Приємно було відчути обличчям морозне вранішнє повітря. Він сперся на меча, глибоко вдихнув і дозволив собі хвильку насолодитися перемогою.
— То зброя воїна, а не старечий ціпок, — різко завважив пан Алісер. — В тебе що, ноги болять, Сніг-воєвода?
Джон ненавидів прізвисько, яке на нього навісив пан Алісер першого ж дня у навчальному дворі. Та хлопці його підхопили, і він тепер чув його звідусіль. Джон вкинув меча до піхов і коротко кинув:
— Ні.
Терен попрямував до нього, шурхотячи цупким шкіряним вбранням. То був середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий та суворий, з сивиною в чорному волоссі та очима, схожими на шматочки оніксу.