Наступного дня, потерпаючи від вини, він зізнався у своєму злочині. Князь Едард наказав йому піти до божегаю та спокутувати вчинене. Бран мав залишитися там на ніч і обміркувати свій непослух. Поставили сторожу, але до ранку Бран зник і знайшовся міцно сплячим серед верхніх гілок найвищого вартового дерева у гаю.
Незважаючи на гнів, батько не міг стримати сміху.
— Ти не мій син, — мовив він до Брана, коли його зняли з дерева, — ти якась білчина порода. Та нехай. Прагнеш лазити, то лазь, тільки матері на очі не потрапляй.
Бран старався як міг, та розумів, що обдурити її не зможе. Оскільки батько забороняти не став, мати звернулася по допомогу до інших союзників. Стара Мамка розповіла йому історію про неслухняного хлопчика, який заліз так високо, що його вдарила блискавка, а потім гайвороння видзьобало очі. Та Бран не злякався. На зруйнованій вежі, куди не залазив ніхто, крім нього, було багато воронячих гнізд. Часто Бран набивав повні кишені насіння, ліз до них і годував птахів просто з долоні. Жоден з них ані разу не спробував видзьобати йому очі.
Пізніше маестер Лювин зліпив глиняного хлопчика, вбрав його у Брановий одяг і скинув зі стіни у двір, аби показати, що може статися з Браном. Забавка виявилася цікавою, та опісля Бран лише подивився на маестра і мовив:
— Мене зроблено не з глини. До того ж я ніколи не падаю.
Потім деякий час вартові ганяли його, коли бачили на даху, і намагалися стягнути вниз. То було найцікавіше — так само, як гратися з братами, от тільки у вартових Бран завжди вигравав. Ніхто зі сторожі, навіть Джорі, не вмів лазити так вправно, як Бран. Та зазвичай вони його навіть не бачили. Люди ніколи не дивляться догори. Лазити було так весело ще й тому, що нагорі Бран ставав майже невидимим.
Взагалі ж він любив і самі відчуття: підтягуватися по стіні камінь за каменем, вчеплятися пальцями рук та ніг у найменші щілинки. Лазив він завжди босоніж, уявляючи собі, що так у нього чотири руки замість двох рук і двох ніг. Йому подобався глибокий і приємний біль у м’язах, що приходив потім. Йому смакувало повітря на висоті — солодке і холодне, як зимова бросквина. Він любив птахів: гав у зруйнованій вежі, крихітних ластівок з гнізд у щілинах між каменів, старезну сову, яка спала на занесеному пилюкою горищі над старою зброярнею. Бран знав їх усіх до одного.
Найбільше він любив лазити у такі місця, де ніхто більше не бував, і бачити сіре громаддя Зимосічі так, як ніхто інший. Цілісінький замок неначе ставав таємною Брановою схованкою.
За улюблене місце він мав зруйновану вежу. Колись то була вартова вежа, найвища у Зимосічі, але дуже давно, за століття до народження батька, вона згоріла від удару блискавки. Верхня третина вежі завалилася всередину; зрештою, її так і не відбудували. Інколи батько посилав щуроловів у підвали вежі, аби вичистити гнізда, які завжди знаходилися серед нагромаджень каміння та зогнилих, погорілих брусів. Але ніхто, крім Брана з гавами, вже давно не бував на пощербленій верхівці вежі.
Він знав два способи дістатися туди. Можна було залізти просто по стіні самої вежі, але її камені хиталися, будівельний розчин давно розсипався на порох, і Бранові не смакувало вішатися всім тілом на таку непевну опору.
Найкраще було вирушити з божегаю, залізти на високе вартове дерево, далі перелізти через зброярню і трапезну замкової сторожі, перескакуючи з даху на дах — босоніж, щоб варта не почула його в себе над головою. Цей шлях приводив до сліпої сторони Першовежі — найстарішої частини замку, приземкуватої круглої паланки, яка насправді була вищою, ніж здавалася. Там зараз жили тільки пацюки і павуки, але по старих каменях було цікаво лазити. Якщо підібратися до химер, що витикалися над порожнечею, і качатися від однієї до іншої, перебираючи руками, то вийдеш до північного боку. Звідти, гарненько витягнувшись, можна зачепитися і підтягнутися до зруйнованої вежі там, де вона нахилялася зовсім близько. А тоді лише видертися якихось десять стоп по чорних від вогню каменях до гнізд, і гави відразу прилетять по насіння.
Бран гойдався від химери до химери з вправністю, яку дарує тільки довгий досвід, аж раптом почув голоси. Він так налякався, що трохи не відпустив руки, бо ж Першовежа стояла порожня цілісіньке його життя.
— Мені це не до смаку, — казала якась жінка. Під ним простягся ряд вікон, голос долинав з останнього на цьому боці. — Правицею мали б поставити тебе.
— Та збавте боги від такої честі, — ліниво відповідав чоловічий голос, — Надто багато мороки.
Бран повис і слухав, зненацька злякавшись лізти далі. Його ноги могли побачити, якби він розгойдався.
— Хіба не бачиш, в яку ми втрапили халепу? — запитала жінка. — Роберт любить його, як брата.
— Роберт своїх братів на дух не виносить. І я його десь розумію. Від одного Станіса можна животом захворіти.
— Не корч із себе дурня! Станіс і Ренлі — то одне, а Едард Старк — зовсім інше. Роберт слухатиме Старка, лихо б його вхопило. Я мала б зразу вимагати, щоб він призначив тебе, але ж гадала, що Старк однак йому відмовить.
— Вважаймо, що нам пощастило, — мовив чоловік. — Король міг призначити одного зі своїх братів або навіть Мізинця, рятуйте нас боги. Дайте мені шляхетних ворогів замість честолюбних, і я міцніше спатиму вночі.
Бран зрозумів, що мова йде про батька, і захотів почути більше. Ану ж іще кілька стоп… та якщо гойдатися перед вікном, то його напевне побачать.
— Тепер маємо добре його пильнувати, — сказала жінка.
— Тебе пильнувати цікавіше, — відповів чоловік. Здавалося, він нудився розмовою. — Піди-но сюди.
— Князь Едард ніколи не цікавився нічим, що відбувалося південніше Перешийка, — мовила жінка. — Ніколи. Кажу тобі, він хоче діяти проти нас. Чого б іще він залишив родовий стіл, де має повну владу над усім і усіма?
— Та з сотні причин. Заради обов’язку. Заради честі. Може, прагне вписати своє ім’я великими літерами до книги історії, а може, втекти від дружини. Або й те, й інше. Нарешті, людина може забажати раз на життя нарешті зігрітися.
— Його дружина — сестра пані Арин. Просто диво, що Ліза досі не вимахує тут своїми скаргами на нас.
Бран поглянув униз. Під вікном тягнувся вузький приступок, у кілька вершків шириною. Він спробував опуститися на нього. Занадто далеко. Не дотягнеться.
— Не панікуй. Ліза Арин — просто полохлива корова.
— Та полохлива корова ділила постіль з Джоном Арином.
— Якби вона щось знала, то пішла б до Роберта, а не втекла з Король-Берега.
— Після того, як він дав згоду на виховання її недолугого сина у Кастерлі-на-Скелі? Оце вже ні. Тоді вона розуміла, що життя хлопчака є запорукою її мовчання. А зараз, коли малий сидить посеред неба у Соколиному Гнізді, вона може знахабніти.
— Матері. — Це слово чоловік вимовив, як лайку. — Чомусь мені здається, що народження дітей позбавляє вас розуму. Ви усі божевільні!
Він засміявся, і то був гіркий сміх.
— Нехай пані Арин нахабніє, скільки душа бажає. Хай там що вона знає чи прикидається, що знає, а доказів однак не має жодних.
Тоді він запнувся на хвильку.
— Чи має?
— Гадаєш, король потребуватиме доказів? — спитала жінка. — Нагадаю тобі, що великої любові між нами немає.
— Хто ж тобі винуватий, люба сестричко?
Бран роздивився приступок. Він міг би зістрибнути донизу. Приступок був завузький, аби стати просто на нього, але якщо зачепитися, ковзаючи донизу, підтягнутися… та як при тому зберегти тишу і не прикликати ту пару до вікна? Бран не дуже розумів, що саме він чує, але здогадувався, що розмова не призначена для його вух.
— Ти такий самий сліпий, як Роберт, — мовила жінка.
— Якщо ти хочеш сказати, що я бачу те саме, що й він, то так, — відповів чоловік. — Я бачу людину, яка скоріше помре, аніж зрадить свого короля.
— Одного він уже зрадив, чи ти забув? — запитала жінка. — О ні, я не заперечую, що він вірний Робертові, це кожному видно. Але що буде, як Роберт помре, і трон займе Джоф? До речі, що швидше це станеться, то безпечніше для нас. Мій чоловік з кожним днем стає дедалі шаленішим. А буде біля нього Старк, то він взагалі здуріє. Він усе ще кохає Старкову сестру, оту шістнадцятирічну сіру мишу, яка давно померла. От дочекаємося, поки він покине мене заради якоїсь нової Ліанни.