Вона сама видерлася на багаття, щоб покласти яйця поряд зі своїм сонцем-і-зорями. Чорне — коло його серця, під пахвою. Зелене — коло голови, обплутане його косою. Вершково-золоте — унизу, між ніг. Поцілувавши чоловіка останній раз, Дані відчула солодку олію на своїх вустах.
Злізаючи з багаття, вона помітила, як на неї дивиться Міррі Маз Дуур.
— Ти божевільна, — хрипко проказала жриця.
— Чи така вже далека дорога від мудрості до божевілля? — спитала її Дані. — Пане Джорагу, візьміть маегі та припніть до багаття.
— До… королево, ні, послухайте…
— Робіть, що я кажу. — Все ж вона завагалася на мить, але потім у ній спалахнув гнів. — Ви присягалися коритися, що б не сталося! Рахаро, допоможи.
Жриця не видала ані звуку, поки її тягнули до поховального вогнища хала Дрого та розпинали на кілках поміж його скарбів. Дані сама налила олії на голову жінки.
— Дякую тобі, Міррі Маз Дуур, — проказала вона, — за ту науку, що я від тебе навчилася.
— Ти не почуєш мого вереску, — відповіла Міррі, а олія стікала їй з волосся та всотувалася у одяг.
— Почую, — заперечила Дані, — та мені байдуже до твого вереску, я хочу забрати твоє життя, бо пам’ятаю твої власні слова: тільки смертю можна заплатити за життя.
Міррі Маз Дуур відкрила рота, але нічого не відповіла. Відходячи геть, Дані помітила, що з чорних очей маегі зникло презирство, а натомість з’явилося щось схоже на острах. А тоді їй не лишилося робити нічого, крім як спостерігати за сонцем і чекати першої зірки.
Коли володар вершників помирає, його коней вбивають, аби він міг гідно в’їхати у нічні землі. Тіла спалюють під відкритим небом, і тоді хал верхи на вогняному коні займає своє місце серед зірок. Що лютішим вогнем чоловік палав за життя, то яскравіше засяє його зірка у вічній пітьмі.
Джохого побачив першим.
— Онде, — проказав він стишеним голосом.
Дані подивилася і побачила те, що шукала, низько на сході. Перша зірка була кометою і палала червоним. Криваво-червоним. Вогняно-червоним. І мала драконячого хвоста. Сильнішого знамення годі було й прохати.
Дані взяла з рук Агго смолоскипа і тицьнула ним між колод. Олія спалахнула тієї ж миті, а суха трава та чагарник — по одному ударові серця. Маленькі вогники ринули деревиною, наче прудкі червоні миші, ковзали олією, перестрибували з кори на гілки, а тоді на листя. Хвиля жару зненацька пухнула в обличчя: спершу м’яким подихом ніжного коханця, та вже через мить — нестримно і нестерпно. Дані відступила на крок. Дерево затріщало у вогні, дедалі гучніше. Міррі Маз Дуур почала співати пронизливим переливчастим голосом. Полум’я билося у корчах та вихорах, язики доганяли один одного помостом. Сутінки тремтіли; здавалося, саме повітря згустилося від жару в рідину. Дані чула, як плюються та тріщать колоди. Вогонь охопив Міррі Маз Дуур, пісня її стала гучнішою, ще пронизливішою… а тоді вона захлинулася, безпорадно хапаючи повітря, і далі вже тільки скиглила тоненько, болюче, відчайдушно.
І ось вогонь дістався до її Дрого, оточив з усіх боків, схопив у гарячі обійми. Запалав одяг, і на мить хал видався вдягненим у пасма летючого жовтогарячого шовку, помережані крученими товстими нитками сірого диму. Дані розкрила вуста і затримала подих. Якась частина її прагнула зробити те, чого боявся пан Джораг — ринути до чоловіка просто крізь полум’я, благати його про прощення, пустити у себе останній раз, і хай полум’я топить плоть в них на кістках, поки вони двоє не стануть навіки одним цілим.
Горіла людська плоть тхнула так само, як кінське м’ясо, коли його смажать у вогняній ямі. Багаття ревіло та шаленіло у дедалі густіших сутінках, наче якийсь величезний звір, і лизькало черево ночі довгими язиками полум’я. Вереск Міррі Маз Дуур тонув у ревищі звіра без жодного сліду. Дим потроху загустився, дотракійці сахнулися й закашлялися. Жовтогарячі вогняні гемони розгорнули прапори під пекельним вітром, а колоди все шипіли та тріщали, а розжарене вугілля злітало у пасмах диму вгору, в темряву, наче новонароджені метелики. Жар плескав у повітрі великими червоними крилами, відганяючи геть і дотракійців, і навіть Мормонта. Сама лише Дані встояла на місці.
Підступивши до вируючого багаття ще на крок, Дані згадала, як до неї свого часу прийшло усвідомлення істини. Але жарівниця тоді була не досить гаряча. Язики вогню вихилялися перед нею, наче жінки, що танцювали на її весіллі. Вони крутилися, співали, здіймали в повітря жовтогарячі та кармазинові хустки… страшні на вид, але такі прекрасні, такі полум’яно-живі. Дані відкрила їм обійми, зачервонілася, заблищала шкірою. «Іще одне весілля», майнула в неї думка. Міррі Маз Дуур тим часом замовкла. Жриця гадала, що вона лише дитя, але всім дітям колись приходить пора виростати і навчатися.
Ще один крок, і Дані відчула п’ятами розжарений пісок навіть крізь сандалі. Піт потік стегнами, грудьми, а вилицями — там, де колись текли сльози — ринули цілі струмки. Пан Джораг щось волав позаду, але вона не зважала. В цілому світі лишився один тільки вогонь. Полум’я буяло так прегарно, як ніщо інше, нею бачене — мовби попереду танцювали чаклуни у жовтогарячих, золотих та червоних шатах, у довгих завихорених димних корзнах. Вона бачила кармазинових вогнелевів, велетенських жовтих зміїв та однорогів з блідого блакитного вогню; вона бачила риб, лисів, усяких чудовиськ, вовків, яскраво забарвлених птахів, квітучі дерева, і кожне видіння здавалося прекраснішим за попереднє. А ще вона побачила коня — великого сірого огиря, помережаного димними візерунками, оточеного сяйвом гриви, що буяла синім полум’ям. «Так, коханий мій, моє сонце-й-зорі, так, сідай верхи і вирушай в дорогу.»
Жилетка почала диміти; Дані здвигнула плечима, скидаючи її на землю. Мальована шкіра вибухнула вогнем, щойно вона зробила ще крок до багаття. Її груди відкрилися полум’яному сяйвові; з червоних напухлих сосків стікали молочні струмочки. «Час», подумала вона, «час настав», і на якусь мить побачила перед собою хала Дрого на димному коневі з палаючим батогом в руці. Він посміхнувся, і батіг з шипінням поповз вогнищем, наче змія.
Вона почула, як хряснув і розколовся камінь. Поміст, зроблений із дерева та чагарнику, почав хитатися і хилитися досередини. Просто на неї падали шматки палаючої деревини, дощем сипалося вугілля та попіл. А тоді додолу покотилося, застрибало і впало, спливаючи димом, іще щось: викривлений та поламаний шматок каменю, блідий із золотими жилками. Світ наповнився ревінням; крізь вогнепад Дані чула, як верещать від подиву жінки та діти.
«Тільки смертю можна заплатити за життя.»
А далі хряснуло так голосно й різко, наче гром вдарив, і навколо неї завихорився дим, і багаття зрушило з місця, і колоди почали вибухати, коли вогонь торкався їхніх потаємних сердець. Вона чула вереск переляканих коней, голоси дотракійців, повні жаху й переляку, голос пана Джорага, що кликав її та сипав прокльонами. «Ні», прагнула вона закричати до нього, «ні, мій добрий лицарю, не бійтеся за мене! Вогонь-бо належить мені. Я Даянерис Буреродна, дочка драконів, наречена драконів, матір драконів, хіба ви не бачите? Як ви можете НЕ БАЧИТИ?!»
Багаття відригнуло у небо язик полум’я і диму сажнів зо п'ять заввишки, а тоді завалилося навколо неї. Дані без жодної тіні страху ступила у вогняну бурю, закликаючи до себе своїх дітей.
Втретє хряснуло так гучно і страшно, мовби цілий світ тріснув навпіл.
Коли вогонь нарешті згас і земля вистигла до того, щоб по ній стало можна ходити, пан Джораг Мормонт знайшов дівчину посеред вугілля, оточену зчорнілими колодами, червоним жаром, спаленими кістками чоловіка, жінки та коня. Вона була вся гола, вкрита попелом; одяг перетворився на порох, дивовижне волосся вигоріло дощенту… але сама вона лишилася неушкоджена.
Вершково-золотий дракончик смоктав її ліву грудь, спижево-зелений — праву. Руками вона колихала їх коло себе. Чорно-полум’яне звірятко розташувалося на плечах, закрутивши довгу жилаву шию кільцями під Даніним підборіддям. Коли воно побачило пана Джорага, то підняло голову і зиркнуло очами, схожими на червоні жарини.
Втративши мову, лицар впав навколішки. Воїни її хасу стали позаду нього. Джохого першим поклав араха до її ніг.