Тиріон Ланістер відчув, як усередині зріє гнів, але придушив його зусиллям волі. Не вперше за життя його принижували, і мабуть, не востаннє. Можливо, навіть заслужено.
— Красно дякуватиму, Джоне, якщо ти матимеш ласку і допоможеш мені підвестися, — мовив він м’яко і тихо.
— Сидіти, Привиде, — мовив хлопець. Лютововк сів на хвоста, не зводячи однак червоних очей з Тиріона. Джон обійшов карлика, взявся руками під пахви та легко поставив його на ноги, а тоді знайшов книжку і віддав йому.
— Чому він на мене напав? — запитав Тіріон, зиркнувши на вовка і витираючи з рота скривавлений бруд тилом долоні.
— Мабуть, сплутав з мамуном.
Тиріон поглянув на хлопця сторожко, а тоді зареготав, мимоволі рохнувши через ніс.
— О боги, — мовив він, захлинувшись від сміху і трясучи головою, — я й справді схожий на якусь нечисту силу. Що б він тоді зробив з чугайстром?
— Краще вам не знати. — Джон підняв міх з вином і віддав Тиріонові.
Тиріон вийняв корка, задрав голову і вичавив до рота довгий струмінь напою. Вино потекло горлянкою, мов холодне полум’я, та зігріло нутрощі. Він передав бурдюка Джонові Сніговію.
— Хочеш ковток?
Хлопець узяв міх і обережно спробував.
— То це правда, так? — запитав він, хильнувши трохи. — Те, що ви казали про Нічну Варту?
Тиріон кивнув. Джон стиснув рота у похмуру щілину.
— То нехай. Як буде, так і буде.
Тиріон вишкірився посмішкою.
— Молодець, байстрюче. Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її.
— Більшість, — відповів хлопець, — та не ви.
— Так, — визнав Тиріон, — не я. Мені навіть про драконів більше не мріється. Немає більше на світі драконів.
Він згріб ведмежу шкуру з землі в оберемок.
— Ходімо. Краще нам повернутися до табору, перше ніж твій дядько вишле свої корогви нас шукати.
Шлях до табору був недалечкий, але нерівним грунтом, і до повернення йому вже боліли ноги. Джон Сніговій подав йому руку, допомагаючи перебратися через щільне плетіння коренів, але Тиріон відмахнувся. Він бажав сам пройти свій шлях, як робив завжди у житті. Втім, табір обоє побачили з полегшенням. Курені на ніч поставили біля обваленої стіни якогось покинутого острогу, захищаючи їх від вітру. Коні були погодовані, палахкотіло вогнище. Йорен сидів на камені та патрав білку. Ніс Тиріона вловив пахощі юшки, і він почалапав до свого пахолка Моррека, який саме наглядав за казаном. Нічого не кажучи, Моррек віддав йому ополоника, Тиріон спробував і повернув назад.
— Ще перцю, — вирік він.
Бенджен Старк виліз із куреня, який ділив з небожем.
— Осьдечки він. Джоне, хай тобі грець, не ходи сам далеко. Я вже гадав, тебе забрали Інші.
— Ні, то був мамун, — засміявся у відповідь Тиріон. Джон Сніговій посміхнувся, а Старк кинув спантеличений погляд на Йорена. Старий пробурчав щось, здвигнув плечима і продовжив патрання.
Білка додала у казан трохи навару; загін повечеряв коло багаття юшкою з чорним хлібом та твердим сиром. Тиріон пустив по колу міха з вином, і зрештою навіть Йорен трохи звеселився. Один за одним товариство розійшлося по куренях, окрім Джона Сніговія, якому випала перша варта.
Тиріон, як завше, пішов спати останнім. Ступивши до куреня, якого йому збудували пахолки, він призупинився і зиркнув назад на Джона. Хлопець стояв коло вогню, застигнувши обличчям, і вдивлявся у полум’я.
Тиріон Ланістер сумно посміхнувся і пішов спати.
Кетлін III
Нед з дівчатами були у дорозі вже вісім днів, коли якось увечері до неї в опочивальню Брана прийшов маестер Лювин зі світильнею та господарськими книгами.
— Давно вже час нам, пані моя, підбити числа, — мовив він. — Ви маєте знати, чого нам коштував приїзд короля.
Кетлін глянула на Брана у ліжку і прибрала йому з лоба волосся. «Таке довге відросло», раптом зрозуміла вона, «треба його вже підстригти».
— Числа мені підбивати немає потреби, маестре Лювине, — відповіла вона маестрові, не зводячи очей з Брана. — Я знаю, чого нам коштував їхній приїзд. Заберіть книги.
— Ласкава пані, королівський почет добряче під’їв наші запаси. Треба їх відновити, поки…
Вона різко перебила маестра.
— Кажу вам, заберіть ті книги геть. Хай про все подбає управитель.
— Управителя ми більше не маємо, — нагадав маестер Лювин. «Малий сірий пацюк», подумала вона, «як вчепиться, то не відірвеш». — Пул поїхав на південь, щоб облаштувати побут князя Едарда з почтом у Король-Березі.
Кетлін розсіяно кивнула.
— А, так, згадала. — Бран виглядав таким блідим. Треба, мабуть, наказати переставити ліжко під вікно, щоб він бачив вранішнє сонце.
Маестер Лювин поставив світильню коло двері та поправив гнота.
— Вашої негайної уваги вимагають кілька урядів, моя пані. На доданок до управителя треба поставити нового сотника сторожі замість Джорі, а ще нового конюшого…
Її очі заметлялися навколо і втупилися у ціль.
— Конюшого? — Її голос хльоснув, мов батіг.
Маестер здригнувся.
— Так, пані. Гулен-бо поїхав на південь з паном Едардом, тому…
— Мій син, Лювине, лежить тут-таки вмираючи, а ви бажаєте говорити про нового конюшого?! Гадаєте, мене цікавить, що робиться у стайнях? Гадаєте, мені є до того діло? Та я радо замордую власними руками останню коняку в Зимосічі, якщо від того Бран розплющить очі, зрозуміло? Вам зрозуміло чи ні?!
Він схилив голову й відповів:
— Так, моя пані, але ж уряди…
— Я призначу уряди, — мовив Робб.
Кетлін не чула, як він увійшов, та ось він стояв у дверях і дивився на неї. Раптом вона усвідомила, що волала, як дурна, і на неї напав сором. Що це з нею? Вона так втомилася, і голова не переставала боліти.
Маестер Лювин перевів очі від Кетлін до її сина.
— Ось я склав список тих людей, з яких ми могли б вибрати, — мовив маестер, простягаючи Роббові аркуша, вийнятого з рукава.
Її син пробіг імена очима. Він прийшов знадвору, помітила Кетлін: щоки червонілися з холоду, волосся скуйовдило вітром.
— Достойні люди, — мовив він, повертаючи списка. — Обговорімо їх завтра.
— Гаразд, мій пане. — Аркуш зник у рукаві.
— Тепер прошу залишити нас, — додав Робб.
Маестер Лювин уклонився та пішов собі. Робб закрив за ним двері й обернувся до матері. Та побачила, що тепер він носить меча.
— Матінко, що це ви робите?
Кетлін завжди вважала, що Робб схожий на неї. Подібно до Брана, Рікона та Санси, він мав волосся Таллі — рудо-брунатне — та їхні ж блакитні очі. Але зараз вона вперше помітила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось суворе й тверде, як сама північ.
— Що це я роблю? — запитала вона здивовано. — Як ти можеш питати? А що я маю робити? Я дбаю про твого брата. Дбаю про Брана.
— Ага, то ось воно як називається? Ви не полишали кімнати, відколи Бран забився, ба навіть не вийшли до воріт проводити пана батька та сестер.
— Я попрощалася з ними тут і дивилася з вікна, як вони виїжджають.
Вона благала Неда не їхати після того, що сталося, адже усе змінилося, невже він не розуміє? Та марно. Він сказав їй, що не має вибору, а тоді поїхав. Тим самим зробивши свій вибір.
— Я не можу полишити його ані на мить, адже кожна мить може стати останньою. Я маю бути з ним, якщо… раптом…
Вона взяла неживу руку свого сина, переплела свої пальці з його. Він лежав такий тонкий, аж прозорий, у руках не лишилося ані краплі сили, та все ж крізь шкіру відчувалося тепло життя.
Голос Робба пом’якшав.
— Він не помре, матінко. Маестер Лювин сказав, що найбільша небезпека вже минула.
— А раптом маестер Лювин помиляється? Раптом я знадоблюсь Бранові, а мене не буде поруч?
— Ви потрібні ще й Ріконові, — суворо мовив Робб. — Йому три роки, він не розуміє, що коїться. Він вирішив, що усі його покинули, тож біга за мною цілісінький день, чіпляється мені за ногу і плаче. Я не знаю, що з ним робити.
Він запнувся на мить, пожував нижню губу, як робив, коли був малий.
— Матінко, ви потрібні також і мені. Я стараюся, але… Я не можу з усім впоратися сам.