— Та ні. — Обличчя вона мала дуже брудне, і сльози залишали рожеві сліди на шоках. — Ось лишень їсти хочу. Я їла ягоди з лісу, та більше нічого не знайшла.
— Скоро ми тебе нагодуємо, — пообіцяв Нед, а тоді підняв обличчя на короля. — Як я маю це розуміти?
Його очі пробігли палатою, шукаючи дружніх облич. Окрім його власних людей, таких не знайшлося. Пан Раймун Даррі вміло ховав свої почуття. Князь Ренлі грав на губах легкою усмішкою, яка могла означати що завгодно. Старий пан Барістан стояв похмуро і урочисто. Решта були ланістерівці, які всі до одного дивилися вороже. Єдине щастя полягало в тому, що і Хайме Ланістер, і Сандор Клеган ще не повернулися з пошуків північніше Тризуба.
— Чому мені не повідомили, коли знайшлася моя дочка? — загримів владний голос Неда. — Чому її не привели відразу до мене?
Він казав до Роберта, але відповіла йому Серсея Ланістер.
— Як ви смієте звертатися до короля таким чином?!
На цих словах король ворухнувся.
— Помовч, жінко! — гримнув він і випростався на кріслі. — Вибач, Неде. Я не збирався лякати дівчинку. Мені здалося, буде краще доправити її зразу сюди, щоб швидко вирішити справу.
— Яку ще справу? — У голосі Неда задзвенів лід.
Наперед ступила королева.
— Наче ви самі не знаєте, Старку. Ваша дочка напала на мого сина! Разом з різницьким підмайстром. А її звірюка намагалася відірвати принцові руку!
— Це брехня, — голосно відповіла Ар’я. — Німерія тільки трохи його покусала. Бо він мучив Мику.
— Джоф розповів нам, що трапилося, — відповіла королева. — Ви з різниченком били його палицями, а тоді ти напустила свого вовка.
— Все було зовсім не так! — вигукнула Ар’я, знову близька до сліз. Нед поклав їй руку на плече.
— Ні, саме так! — наполіг принц Джофрі. — Вони всі напали на мене, і вона викинула Лев’ячого Зуба до річки!
Нед помітив, що той навіть не глянув на Ар’ю, поки говорив.
— Брехло! — заверещала Ар’я.
— Закрий рота! — заволав у відповідь принц.
— Ану годі! — проревів зі свого місця роздратований король. Запала тиша. Його милість втупився у Ар’ю з-під бороди, що вкривала йому все обличчя. — Тепер, дитино, розкажи мені гарненько все, що трапилося. Все як було, щиру правду. Брехати королю — то великий злочин.
Тоді він глянув на свого сина.
— Коли вона закінчить, ти теж матимеш слово. До тієї пори припни язика.
Щойно Ар’я почала розповідь, Нед почув, як ззаду прочинилися двері. Він зиркнув туди і побачив Вайона Пула з Сансою. Вони стали позаду палати і мовчки слухали слова Ар’ї. На тому місці, де дівчинка закинула меча Джофрі у води Тризуба, Ренлі Баратеон зареготав. Король на це визвірився:
— Пане Барістане, якщо ваша ласка, проведіть мого брата геть із палати, аби він, часом, не вдавився!
Князь Ренлі придушив сміх:
— Мій брат занадто ласкавий. Я сам знайду вихід.
Він уклонився Джофрі й мовив:
— Матиму за честь пізніше дізнатися від вас достеменно, як дев’ятирічна дівчинка, менша за мокрого щура, обеззброїла принца ручкою від мітли і викинула його меча до річки.
Поки Ренлі зачиняв за собою двері, Нед почув його останні слова:
— Лев’ячий Зуб… — І ще один напад реготу.
Принц Джофрі, блідніючи, розпочав вельми відмінну оповідку про ті самі події. Коли він закінчив, король важко підвівся зі свого місця, на вид бажаючи опинитися де завгодно, аби не тут.
— Семеро дідьків на мене, що я маю про це думати? Він каже одне, вона — зовсім інше!
— Там були не тільки вони двоє, — зазначив Нед. — Сансо, піди-но сюди.
Нед чув від неї всю історію ще того вечора, коли зникла Ар’я, тому знав правду.
— Розкажи, доню, як усе було.
Його старша дочка, вагаючись, ступила наперед. Вона була вдягнена у блакитний оксамит з білою торочкою, мала на шиї срібне намисто, а її густе волосся аж сяяло, добре розчісане. Санса блимнула очима на сестру, тоді на принца.
— Я не знаю, — мовила вона плаксиво. Здавалося, більше за все їй хотілося втекти. — Я не пам’ятаю. Все сталося так швидко, я не бачила…
— Ах ти ж гнилуха! — заверещала Ар’я, стрілою кинулася на сестру, збила її з ніг на підлогу і замолотила кулаками. — Брехло, брехло, брехло!
— Ар’я, припини! — загукав Нед. Джорі відтяг її від сестри, а вона впиралася і хвицялася. Нед підняв Сансу, бліду та тремтливу, на ноги.
— Ти не забилася? — запитав він в дочки, але та втупилася у Ар’ю і, здавалося, нічого не чула.
— Це дівчисько таке ж дике, як ота її гидка тварюка, — мовила Серсея Ланістер. — Роберте, я бажаю, щоб її покарали.
— Побийте мене семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Серсея, подивись на неї! Перед нами мала дитина. Що я маю робити: прогнати її по вулицях батогами? Діти люблять битися, що поробиш, хай їм грець. Справу скінчено. Нічого непоправного не сталося.
Королева оскаженіла.
— Джоф носитиме ці рубці до кінця життя!
Роберт Баратеон глянув на свого старшого сина.
— То хай носить. Може, буде наука. Нед, покарай свою дитину сам. А я подбаю про свого сина.
— Радо, ваша милість, — відповів Нед з величезним полегшенням.
Роберт хотів уже піти, але королева ще не закінчила.
— А що буде з лютововком? — вигукнула вона йому услід. — Що буде з чудовиськом, яке мордувало твого сина?
Король зупинився, обернувся, спохмурнів.
— Справді, я й забув про клятого вовка.
Нед бачив, як Ар’я напружилася у руках Джорі. Той швидко відповів:
— Ми не знайшли жодних слідів вовчиці, ваша милість.
Роберт сприйняв цю звістку не без утіхи.
— Не знайшли? Та й по тому.
Але тут піднесла голос королева:
— Сто золотих драконів тому, хто принесе мені її шкуру!
— Чи не задорога шкурка, — пробурчав Роберт. — Від мене ти шеляга на неї не діждешся, жінко. Сама купуй собі хутро за ланістерівське золото.
Королева кинула на нього крижаний погляд.
— Я й гадки не мала, який скнара в мене чоловік. Той король, за якого я виходила заміж, кинув би вовчу шкуру мені на ліжко ще до заходу сонця!
Роберт потемнів обличчям від гніву.
— О, то була б хитра штука — кинути шкуру, не маючи вовка!
— Але ми маємо вовка, — заперечила Серсея Ланістер. Вона говорила вельми спокійно, та очі в неї сяяли переможним блиском.
Присутнім знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, про що йдеться, але нарешті король роздратовано знизав плечима:
— Твоя воля. Хай пан Ілин подбає.
— Роберте, ти, либонь, жартуєш! — не повірив почутому Нед.
Але король не мав гумору сперечатися далі.
— Годі, Неде. Не хочу більше цього чути. Лютововк — то дикий і страшний звір. Рано чи пізно він визвіриться на твоє дитя так само, як ота потвора — на Джофрі. Подаруй їй цуценя, хай радіє.
Тут нарешті почало доходити й до Санси. Вона повернула до батька нажахані очі.
— Це ж вони не про Панночку, ні? — І побачила правду на батьковому обличчі. — Ні, тільки не Панночку! Панночка ж нікого не кусала, вона така добра…
— Панночки там взагалі не було! — сердито скрикнула Ар’я. — Хоч їй спокій дайте!
— Не дайте їм нічого їй зробити, — благала Санса, — не дозвольте їм, прошу, благаю, там не було Панночки, то все Німерія, то Ар’я винувата, не можна так робити, це ж не Панночка, не дайте їм скривдити Панночку, вона ніколи нікого не кусатиме, я обіцяю, я обіцяю…
І вдарилася у сльози. Нед тільки й міг, що тримати її у обіймах, поки вона ридала. А тоді подивився через палату на Роберта. На свого старого друга, колись ближчого за брата.
— Прошу тебе, Роберте. Якщо ти мене любиш. Якщо любив мою сестру. Благаю тебе.
Король довго дивився на них усіх, тоді перевів очі на дружину.
— Кат тебе візьми, Серсея, — з ненавистю вимовив він.
Нед підвівся, лагідно виплутавшись із зсудомлених Сансиних рук. До нього раптом повернулася уся втома останніх чотирьох днів.
— Тоді зроби це сам, Роберт, — мовив він холодно і гостро, наче ножем різав. — Май хоча б мужність зробити це сам.
Роберт глянув на Неда понурими порожніми очима і мовчки вийшов. Коли його важкі, мов свинець, кроки завмерли вдалині, у палаті запала тиша.